— Дівчата, готові? Скоро виїжджаємо, — каже 53-річний Артур Храпський, водій пересувного поштового відділення з міста Сміла Черкаської області. Йде коридором приміщення Укрпошти.

На годиннику 7:45. За 15 хв. поштовий "Фіат" виїжджає за маршрутом. У салон до водія сідають листоноша 45-річна Ольга Одаренко та начальниця відділення Інна Гончар, 53 роки.

— Спочатку їдемо в Ковалиху, — каже Інна Леонідівна. — Це поблизу Сміли. Потім ще два села. На одне витрачаємо десь півтори години. Там, де немає місцевих листонош, доводиться бути щонайменше 3 години. Оля з водієм об'їжджають будинки, видають пенсію, листи, газети, приймають замовлення, продають товар. В цей час я приймаю людей у стаціонарному відділенні.

 

Інна Гончар працює на пересувній пошті півтора року, відколи почала роботу бригада.

— Загалом на пошті вже понад 10 років, — додає. — Бути листоношею мріяла з дитинства. Дід теж працював на пошті. Подобалося, що постійно спілкується з людьми. Спершу сортувала газети, потім стала начальником стаціонарного відділення. Тепер — на пересувному. Обов'язки майже не змінилися. Приймаю листи, періодику, посилки, проводжу комунальні платежі. Але стало цікавіше. Не сидимо на місці, постійно їздимо. Подорожі любимо.

Усередині поштового "Фіата" є вантажний відсік, облаштоване робоче місце з невеликим столом і касовим апаратом.

Дорогу до Ковалихи долаємо за 25 хв. Село стоїть біля траси Черкаси – Умань. Має близько 500 жителів.

— Найбільші труднощі через погані дороги, — каже Інна Леонідівна. — Сюди ще нормальні, але після Ковалихи їдемо в Сердюківку. Там шляху взагалі немає. У дощ — болото, взимку — перемети. Витрачаємо багато часу, щоб добратися. Допомагають старости сіл. Розчищають дорогу перед нашим приїздом або відправляють трактор, коли застряли. Так було якось у Ковалисі. Пожалілися старості, що все замело снігом. Наступного дня навели порядок.

У Ковалисі працює стаціонарне відділення Укрпошти. Розміщене в невеликій кімнаті адміністрації місцевого сільського господарства.

Відділенням завідує 58-річна Надія Коваленко. Зустрічає за довгим прилавком, огородженим склом. За нею — стелажі з продуктами. Полиці заставлені печивом, цукерками, крупами та консервами.

— У відділенні працюю кілька годин на день. Більше часу проводжу на дільницях, — каже Надія Прокопівна. — Торік у нашому селі була реорганізація пошти. Люди переживали, що взагалі закриють. Відмовлялися виписувати газети. Тепер нав­паки. Показники маємо хороші.

— Усі спершу з недовірою ставилися до пересувних. Довго придивлялися до нас, — перебиває Інна Леонідівна, доки листоноша розкладає посилки та газети, підключає касовий апарат. — Хвилювалися, що листонош звільнять. Але працівникам відділень, які закрили, запропонували нові місця. Ось наша Ольга Олександрівна раніше робила в селі Попівка. Тепер з нами. Коли пішла у відпустку, в кожній хаті питали: "А де ж наша Оля?" Народ звик, ми стали для них близькими.

— Зараз люди заспокоїлися. Бо ми совісно виконуємо роботу, — додає Ольга Одаренко, викладаючи на стіл подушки, замотані в поліетилен.

— То комусь посилка прийшла? Цього разу щось мало, — визирає із-за столу Надія Прокопівна.

— Посилок стали замовляти більше, — розповідає Інна Гончар, не відриваючись від перегляду документів. — Якщо раніше на село була одна-дві, то тепер може бути й сім. Інколи вся машина забита.

— Колись замовили таку велику коробку, що в авто не поміщалася, — розводить у боки руки Одаренко. — Возимо саджанці, насіння, косметику, одяг, ящики для бджіл, будівельні матеріали й тютюн.

Як справляєтеся з такими великими багажами?

— Та примудряємося, — знизує плечима і сміється Інна Гончар. — Людям же теж треба. Їм зручно, що під хату привезли. Не доводиться їхати в Смілу, тягти все автобусом.

— Та й графік у нього не­зруч­ний, — додає Коваленко. — Перший прибуває зранку, наступний — після обіду. У вихідні не їздить.

 

Розмову перебиває 60-річний чоловік. Худорлявий, з короткостриженим сивим волоссям, лівою рукою опирається на милицю. Представляється Миколою Івановичем.

— Прийшов за світло заплатити. Надюш, тобі давати ці бумажки? — протягує квитанції. — Нам без пошти ніяк. Якби не листоноші, то був би крах. Ми газети виписуємо, оплачуємо рахунки, харчі купуємо. Все на місці. Швидко й порядок.

— А карткою можна заплатити, — зазирає в кімнату невисокий чоловік років 55. Одягнений у сірий светр і темні широкі штани.

— Поки що ні. Але з нового року обіцяли дати термінали 3 в 1 — це POS-термінал для прийому карток, касовий апарат і сканер в одному пристрої, — каже Інна Леонідівна. — Люди зможуть зняти готівку, поповнити мобільний рахунок чи розрахуватися карткою. А ще в кожному пересувному відділенні буде ноутбук. Дуже чекаємо, бо працювати стане швидше та зручніше.

— Добрий день! То черга тут? Я по пенсію, — ­заходить висока жінка 70 років. Одягнена в синю куртку зі штучним хутром на капюшоні. Волосся заховане під світлу шапку. Представляється Вірою Федорівною.

— Зазвичай листоноші до мене приходять. Сьогодні сама зайшла. Як пенсію дадуть, то одразу беру крупи, печиво. Чому б не купити, як дівчата носять за собою такі сумки. Думаю, ще й газету замовити.

Розподіливши пресу та посилки, Інна Гончар збирає замовлення від людей. Крім кореспонденції возять ковбаси, тушкованки, консерви, солодощі, крупи, макарони, мийні засоби, шкарпетки та постільну білизну.

— В машині є все необхідне. Люди охоче купують, — каже Гончар. — Спершу за місяць наторговували близько тисячі гривень. Раділи, що так гарно продаємо. Зараз доходимо до 70 тисяч гривень.

У кімнату зазирає 64-річний Олександр Михайлович. Невисокий, у темній куртці та шапці. Руки ховає в кишені. Стає в дверях.

— Прийшов провідати, — усміхається. — Минулого разу привозили ковбасу. Тепер іншу хочу спробувати. Я часто скуповуюся на пошті. Тут дешевше і є багато всього. Кілька з квасолею подобається. А так завжди комуналку приходжу платити й по пенсію.

— Я тобі ще й газету виписала, — вигукує Надія Прокопівна.

— О, тепер ще й газету чекатиму. Треба, щоб пошта робила, — говорить Олександр Михайлович. — Без неї нам тяжко буде.

— Уже їхатимете? То я збиратимуся до людей, — каже Коваленко до колег.

Інна Леонідівна оглядає стіл, за яким працювала. Одаренко складає речі в машину. Далі поїдуть у Сердюківку. Решту дня працюватимуть у відділенні Сміли.

×