12 "Миколаїв" розвезли подарунки дітям Городоцького району на Львівщині в неділю, напередодні 19 грудня. Це свято у Західній Україні — улюблене. За традицією, святий Миколай приносить уночі подарунки. Щоб діти з бідних сімей не лишилися без них, місцеві волонтери з листопада збирали дитячі листи до святого через учителів, працівників сільрад.
Близько 11:00 зустрічаюся з меценатом 43-річним Тарасом Елейком у Львові. Докупляє шість борід і перук. Рушаємо у місто Городок.
— Розпочалося все 20 років тому, — розповідає дорогою Тарас. Він родом із Городоцького району. Зараз мешкає у Львові. — Якось мені показали дитячі листи до Миколая, які зібрали монашки. Я взяв один і купив усе, що дитина просила. Завіз у монастир. Наступного року поїхав у сиротинець і просив, щоб діти написали листи. Далі почав придивлятися до дітлахів на вулиці. Сидиш у кафе, а він підходить: "Дядінька, дайте на хліб". Я грошей не давав, садив, годував і розпитував про батьків. Просив показати дорогу додому. Там затарував холодильник усім необхідним. Якщо дому не було, повідомляв різні управління. Згодом познайомився з начальником відділу освіти Городоцького району. Просив давати списки дітей, які потребують допомоги.
Доїжджаємо у Городок за півгодини. У приміщенні Будинку спорту і молоді чоловіки в теплих куртках і шапках пакують подарунки. На вулиці стоять їхні авто.
Тарас висипає на підлогу два ящики дитячого взуття. Купував сам. Миколаї перебирають списки, додають до пакунків за розмірами.
— Одяг завжди просили, — говорить меценат. — Але в останні роки просять спідню білизну, колготки. А найбільше душа болить, коли читаєш у листі: "І якщо можна, пачку гречки, маргарин і олію".
О 13:00 пакунки готові. Їх виносять у багажники авто. Чоловіки п'ють каву. Елейко витягає бороди, перуки, священичі фелони й шапки. Їх надав священик-волонтер отець Орест. Чоловіки надівають це поверх курток.
— Коли я працював сам, на розвіз мені йшов тиждень, — каже Елейко. — Пізніше працівники відділу освіти допомагали пакувати. Директори шкіл, депутати райради — розвозити. Зараз маю багато однодумців.
Чоловік набирає номер. Просить депутата із села Повітне виїхати на трасу і провести по селу. Через 10 хв. біля каплиці поперед нас вискакує темно-синій позашляховик, їдемо за ним.
— Старша — Анастасія, молодша — Марта, — у родині дві дівчинки, Тарас нагадує собі їхні імена.
Депутат попереду зупиняється біля старого будинку на чотири квартири. Іде всередину і згодом виходить із дівчинкою та її татом. Елейко кладе в червоний мішок підписані пакети для цієї родини. Присідає до малої, гладить по голові. Питає, де сестричка.
— Вона із вчителькою поїхала у цирк, — відповідає Марта. Їй років 8.
Миколай бере малу за руку і йде до хати. У квартирі темно й дуже накурено. Посеред коридору лежить п'яна баба дівчат. Син намагається підняти її. Вона вставати не хоче. Дівчинка вбігає у хату. З кімнати визирає мати із червоним обличчям.
— Ми вам дякуємо. То так ви попали просто нині, так не завжди буває, чесно, — виправдовується чоловік.
У наступному дворі зустрічає ціла родина. Дві мами із двома дітьми кожна. Малюки охайні, в домі нові двері, багато килимів. Одна з жінок фотографує Миколая на смартфон. Він приніс дітям взуття.
— І таке буває, — пояснює Елейко після відвідин. — Ти попросиш учителів список незабезпечених, а вони своїх знайомих дадуть. Просиш сільського голову — а він не подумає, хто справді потребує. А дасть за довідками — одиноких матерів, багатодітних. Йому байдуже, що вони забезпечені.
Тарас ставить позначку у списку. Закуреною снігом дорогою прямуємо до траси в наступні села. До кінця дня "Миколаї" відвідують ще 22 родини.
3 
1
Коментарі