— Останні два роки влада привчає нас до того, щоб жили собі і не зважали, що відбувається на Донбасі, — каже волонтер 48-річний Ілля Лисенко на позивний "Хоттабич".
2014-го з першим батальйоном Нацгвардії, сформованим із активістів Майдану, вирушив на Донбас. Створив "Екстрену Медичну Службу Хоттабича". За час війни понад 8 тис. разів виїжджала рятувати поранених. У жовтні 2015-го отримав орден "За мужність" ІІІ ступеня. Днями приїздив до Києва, щоб оформити кілька нових машин для медичної служби.
— Я і волонтер Армен Нікогосян після Майдану возили гвардійців у поліклініку Межигір'я підлікувати зуби. Коли ті рушали на Донбас, підійшов комбат: "Ви ж із нами?" Нам віддали реанімобіль, яким рятували поранених під час революції. З поліклініки Януковича взяли ліки, перев'язки, апарат штучної вентиляції легень. Допомагали пораненим у першому збройному зіткненні. Кілька понівечених вогнем БТРів із десантниками поверталися з Краматорського аеропорту. Ми зустрічали їх під Слов'янськом. Більше на ділянці фронту не було нікого. За день вивозили по 20 поранених та десяток загиблих. Проїжджали по 900 кілометрів. Лікарі були у дефіциті. Військові зверталися до нас. Грибок на ногах, проблеми зі шлунком, алергія, бо закусали воші.
Які результати вашої роботи?
— Нас не утримує держава. Але й обійтися без нас не може. Покриваємо понад третину фронту — 200 кілометрів. Маємо сім реанімобілів. Щодня в АТО є 30 наших людей. Парамедики, водії й "обоз" — ті, хто готує їжу, доглядає за технікою. Вона не виїжджає, якщо є найменші сумніви, що не довезе пораненого й екіпаж. Щотижня подаємо звіт Міноборони. Щомісяця викладаю цифри у соцмережу. Останній рік — 100–130 виїздів на місяць. Тепер працюємо на більшій площі фронту. Були ділянки біля Зайцевого, Майорська й Авдіївки, цього року додалися Торецьк, Світлодарський напрямок. Згортати місію зараз навіть не передчасно, а злочинно.
Які настрої на Донбасі?
— Коли я там, щодня дивлюся телеканали бойовиків. Показують, як нібито будують нову республіку. То Захарченко (керівник терористів. — ГПУ) квіточки саджає з людьми, то десь на заводі доповідає, що з'явилися нові робочі місця. Або хвалиться, що Росія купує їхні товари. Це підкуповує жителів підконтрольної Україні частини Донбасу. У Бахмуті на Донеччині за 20 кілометрів від фронту погано показують наші телеканали. Зате чудово — з десяток каналів псевдореспублік. Розказують, що будують майбутнє. А ми, таке враження, не будуємо нічого.
Збоку виглядає, що всі про все домовилися. Але ніхто не хоче бути вісником поганих новин. Людям здається, ніби наші воїни гинуть, аби привчити суспільство: біс із тим Донбасом, аби швидше затихло.
Який бачите вихід із ситуації?
— Змусити людей на окупованих територіях кусати лікті. Аби сумували за тим, що втратили в Україні. Щоб захотіли повернутися. Це складний і довгий шлях, але можливий. Давно треба ухвалити програму відродження Донбасу. Мала б дати надію людям, які залишили домівки й розбрелися країною. Живуть без майбутнього.
Що можна зробити зараз?
— Будувати дороги. Це робили американці під час Великої депресії, німці у 1930-х, коли треба було підняти національний дух і влаштувати безробітних. Проста робота. По-перше, приносить усім заробіток. По-друге, люди швидко бачать результати. Це поліпшує комунікації. Скупчення будівельників спонукатиме підприємців відкривати для них крамниці, будувати житло. Можна заохотити частину переселенців повернутися на Донбас і взяти участь у будівництві. Платити хороші зарплати — 15 тисяч гривень. Держава не збідніє. За мірками Донбасу, вони почувалися б багатими. Жили б у нових будинках, які самі збудували. Це і є майбутнє, яке дає впевненість. Людина знатиме, що працює на зміцнення держави.
Дороги оживили б рух на Донбасі. Це стратегічно важливо для військових. Передислокація військ теперішніми шляхами немислима. Руйнує і без того стару техніку. Якщо це втілити, багато людей на тому боці просто роти роззявлять. Хоча б раз на місяць приїздять на нашу територію по пенсії, купують телефонні картки.
Війна не закінчилася. Обстріли можуть зруйнувати дороги, будинки.
— Ніхто не гарантує, що цього не станеться. Але бездіяльністю ми гарантуємо, що людям з окупованих територій усе складніше повірити в Україну.
Порятунок пораненого коштує чотири тисячі гривень
Якщо 2014–2015-го одна рятувальна операція обходилася в 1200 грн, то сьогодні — у 4000 грн, каже Ілля Лисенко:
— Більше людей задіяні. Раніше на день було кілька виїздів, а зараз добу-дві може нічого не відбуватися. А потім починається робота, яка виправдовує всі витрати. Подорожчали пальне, запчастини. 2014 року 80 відсотків надходили від людей — по 50–100 гривень. Зараз у соцмережі збираємо лише 20. Основна підтримка — від великих компаній або приватних осіб. Меценати утримують реанімобілі. Народ зубожів.
2 
1
Коментарі