23 липня на сходах Українського дому в центрі столиці проти мовного закону голодують п'ятеро. У суботу до священика отця Георгія, козака 46-річного Енея та вінничанина Леоніда Бровченка, 63 роки, приєднався 47-річний Микола Голоско зі Львова. У неділю почав голодувати 51-річний Михайло Тертичний із Черкащини.
— У мене п'ятеро діток. Наймолодшій 11 років. То вони уже розуміють, що маю тут бути, — каже в понеділок Микола Голоско. — Батько телефонував, просив, щоб я приїхав, бо пшеницю час молоти. Це ніби і важливо, але й тут важливо. Брат заспокоїв — він батькові допоможе. Я тут маю залишитися.
51-річний Михайло Тертичний із села Леськове Монастирищенського району Черкащини приїхав до Українського дому в суботу.
— Мама приснилася. Вона 40 років викладала українську мову й літературу в школі. Каже: "Сину, я все життя мові віддала! Тут таке твориться. Чого ти сидиш удома й нічого не робиш?" — розповідає Михайло.
На ньому сірі штани та бежева з чорним сорочка. На голові синя кепка з написом "Монастирище", де замість літери "щ" — тризуб. — Узяв у жінки 100 гривень і поїхав у Київ. За дорогу заплатив 80. Назад не знаю як поїду. Розраховую пробути п'ять днів. А може, й більше витримаю. Жінка не дзвонитиме, бо я свій номер з її телефону видалив. Діти окремо живуть. Сподіваюсь, що зрозуміють. Син тут, у Києві, на заробітках.
21 липня о 15.20 стелимо каремат на східцях Українського дому.
— Добре, що приїхали. У нас уже руки починають опускатись, — каже 18-річна Ірина Бондар. — ЗМІ неправильно висвітлили, і всі думають, що акція завершилася.
О 16.30 починається дощ. Протестувальники дістають синій тент, прив'язують до парасольок та огорожі, яку поставили міліціонери. За 10 хв підходять вісім чоловіків у формі, вимагають відв'язати накриття.
— Це державна територія. А парапет — державна власність, — каже чоловік років 40. На галас збігаються усі протестувальники.
— Ми у громадському місці. Не пошкоджуємо майна, — говорить Ірина Бондар. Просить чоловіка показати посвідчення. Він відмовляється. Накриття не чіпають.
О 18.00 до голодувальників підходить полтавка 46-річна Світлана Алехно:
— Что вы здесь голодаете? Лучше бы шли убирать город. Или что-то делать — это не для вас? — звертається до Леоніда Бровченка.
— Отаких за день буває по 20 чоловік. Провокатори. Це вона мені, військовому офіцеру, каже йти вулиці підмітати, — говорить майор Леонід Бровченко. Просить обов'язково написати його військове звання. Він у теплій чорній куртці.
О 18.30 дощ посилюється. Ховаємося в підземний перехід. Цікавимось у Бровченка, як він почувається.
— Людина на 5 відсотків складається з тіла, а 95 — душа. Душу мені тут є чим живити. За 17 днів, що голодую — схуд. Приїхав із животом, а вже нема.
О 22.00 приїжджає автомобіль з оргкомітету. З багажника вивантажують каремати, велику парасолю і три розкладачки. Розподіляють місця для ночівлі.
За ніч дощ ллє ще тричі.
У неділю зранку, о 8.20, Леонід Бровченко виводить чорним маркером на білому клапті тканини "Голодую". Пов'язку чіпляє на кепку Михайлові Тертичному. Інструктує:
— Хочте, біжіть накуріться. Або пива напийтесь. Бо із завтрашнього дня всьо — сухий закон. Можете з'їсти наперед три кілограми ковбаси.
— Я вже бутерброд з'їв, пляшку пива пив, пачку цигарок скоптив, — звітує Тертичний. — Я вже один раз голодував. Був років 10 тому такий Орендарчук — голова райдержадміністрації в Монастирищі. Ми розбили три палатки вшістьох, щоб його устранити. П'ять діб протримався. А потім уночі нас міліція розігнала. Нічого не добилися.
З 9.00 потроху сходяться люди. Приїжджає ще один голодувальник Володимир Шемчук:
— Багато людей хочуть тут стояти. Але вони працюють, виховують дітей і не мають часу. Ми будемо голодувати по черзі. Змінюватися кожні чотири дні. У нас уже є люди до 20 серпня.
Знову починається дощ. Усі заходять під накриття, стають на коліна і співають гімн України.
— Ну, от толку, що ви тут стоїте. Ви ж, як бомжі. Ну, ночуєте тут і шо? Треба проводити одноденні акції, але щоб 100 тисяч. Он, як комуністи на 1 Травня, — каже один із міліціонерів.
О 13.30 з піснями виступає народний колектив. Їх слухають з півсотні людей.
— Будемо стояти тут, доки не з'явиться якийсь поступ у справі про мову, — каже Ірина Бондар. — Акція безстрокова. У нас є дозвіл, — показує підписану заявку на акцію. — Єдине нам трохи не вистачає харчів і порядку. Але люди от почнуть знову приїжджати — тоді будемо призначати старших.
2 
1
Коментарі
19