— Буцький каньйон вважають місцем сили, бо тут люди відчувають підйом енергії. Раніше в цій місцині козаки-характерники навчали молодих. Примушували із зав'язаними очима бігти берегом по скелях, а з найвищої — стрибати. В момент падіння у людини з'являлися магічні здібності. Або вона помирала. Казали, що характерники могли зникати в одному місці, а з'являтися в іншому, — каже історик Микола АНДРИКЕВИЧ із села Буки Маньківського району Черкаської області.
Буцький каньйон, що розташований тут на річці Гірський Тікич, входить до рейтингу 100 найгарніших місць України. Довгий час про нього знали тільки місцеві. Популярним це місце зробили випадкові туристи, українські й закордонні зірки, які приїжджали сюди знімати кліпи та фільми.
Із Черкас їдемо дизель-поїздом до станції Поташ. У вагоні задуха, пахне смаженими пиріжками і машинним маслом. Із Поташа до селища Буки прямуємо автобусом.
Біля сільради зустрічає голова Сергій Залізняк. Запрошує до кабінету з ремонтом. На столі стоїть календар із напівоголеними дівчатами й написом: "Свято без нас — гроші на вітер".
— Після приїзду співачки Злати Огнєвіч 2010‑го Буки стали відомі. Люди побачили, що є гарні краєвиди, за які не треба платити гроші. Зараз артисти питають, чи можна приїхати на зйомки. Вносять благодійні внески на розвиток села. З'явилися кошти на лавки і сміттєві баки. Торік приїжджала індійська телекомпанія "Боллівуд" знімати кіно. Було багато артистів, маса охорони.
Щороку Буцький каньйон відвідують 5 тис. туристів.
— Люди в селі не готові до такого потоку. Та напрямок, хоч і з потугами, все ж розвивається. Місцеві здають житло для туристів, печуть пиріжки, пропонують екскурсії, — каже Залізняк. — Спочатку до нас їздили туристи "дикарі": поїли, попили, насмітили і поїхали додому. За останні п'ять років такого контингенту майже не залишилося. Рухаємося до Європи, свідомість людей змінюється.
За центром села стоїть черга до міні-пекарні. За прилавком засмагла жінка в білій хустці й фартуху зі слідами борошна робить каву й одночасно дає решту. Зсередини дме гарячим повітрям. Видно заготовки на пиріжки. Найдорожче — 13 грн — коштують біляш із м'ясом і піца. Пиріжки з горохом, часником і картоплею, капустою обійдуться у 6 грн.
— А з картошкою ще є? — питає довгов'язий чоловік у джинсах і червоній футболці, заглядаючи до віконця.
— Немає, тіки віддала останній. Є з сосіскою, горохом і часником, яйцями й зеленню. Вибирайте, — відповідає жінка, засовуючи деко в духовку.
Надія працює тут майже рік. Має на руках сліди від опіків.
— Найчастіше беруть печені пиріжки, а не смажені. Видно, печінку жаліють, — розповідає. — Найбільше клієнтів маємо в неділю — базарний день. Працюємо втрьох. Виходимо на четверту ранку, замішуємо тісто, робимо начинку й випікаємо. Коли помічників немає, самій доводиться все робити.
Скільки за день продаємо пирогів, ніколи не рахували. Туристи по п'ять штук беруть, щоб не вертатися. Бувало, що замовляли 40 піц або пиріжків. За цілий день стомлююся так, що ноги пухнуть.
Поряд у продуктовому магазині білявка з пишним каре продає сивому чоловіку в окулярах пиво. Той ховає алкоголь до салатового туристичного рюкзака.
— 40 років тому я виїхав із Буків і поїхав до Києва, — каже Микола Гниденко. — Там і остався. Отримав квартиру, оженився. Все моє дитинство пройшло тут, на цих пагорбах. Дітей на літо сюди забирав, щоб не сиділи в місті. Тепер онуків віддають. Та цього року померла сестра, яка доглядала за лежачою матір'ю. Тепер заберу її до Києва. Єдиний вихід — продати хату. Та робити цього не хочу. Двір — на березі біля скель. Улітку тут, як у казці.
На узбіччі вулиці, що з центру села веде до каньйону, ростуть шовковиці, вишні, черешні. Скелястий берег із виступами сірого граніту починається за 800 м від греблі колишньої Буцької ГЕС. Висота каньйону сягає 30 м. Знизу стрімкими потоками тече Гірський Тікич. Раніше тут добували каміння. З 1975 року каньйон вважають державною пам'яткою природи місцевого значення і рекреаційною зоною.
Знизу під скелями розкладають намет двоє дівчат із хлопцем. Мініатюрна брюнетками з витатуюваними на плечі квітами командує, куди поставити речі. Представляється Анною з Маріуполя. На п'ять днів приїхала на змагання з альпінізму.
— Тут уже втретє. Набрали з собою гречки, рису, перловки. Трохи овочів. За іншими продуктами ходитимемо до людей. Воду беремо з джерельної криниці. Якщо порівнювати з іншими стоянками для скелелазів, у Буках мені подобається найбільше. Немає комарів, натовпів туристів, гарна природа. Тут тихо і спокійно, — говорить Анна.
Біля сходів місцевий гід Василь Сологуб закінчує екскурсію для туристів із Києва. Має вигоріле русяве волосся. Через плече перекинув поясну сумку. Водить туристів уздовж усього каньйону. Екскурсія починається від греблі й закінчується на місці, що називають "буцький стоунхендж".
— Знаю кожен камінчик, бо підлітком тут байдикував, бив пляшки. Тепер їх збираю, — каже Василь Сологуб. — Більшість туристів приїздять із Києва, Харкова, Одеси. Були білоруси, англійці, французи. Найчастіше — поляки. Торік іранці подарували монети на пам'ять. У каньйоні знаходжу литовські боратінки (мідні розмінні монети, що чеканили в Польщі й Литві в XVII ст. — ГПУ).
Проводить до місцини посеред річки. Біля зруйнованого водяного млина над водою виступають сірі валуни каміння, пласкі й теплі від сонця. Переходимо хитку кладку й сідаємо на каміння. Можна роззутися і підставити ноги під струмені води, що тече з обох боків.
— Є легенда про козака Лисака, який сам косою з десяток чоловік поборов. Його вбили, тіло порізали і скинули зі скелі у воду. Кажуть, що душа живе в цьому каньйоні й оберігає його, — додає Сологуб.
— Про Буцький каньйон чули давно й кілька років хотіли поїхати, та все не виходило. Приїхали із групою, — розповідає Наталія Явдошина. Із сестрою засмагає у купальнику біля води. Ховаються в тіні дерев, на сонце виставили тільки ноги. — Нас привезли о першій дня, через 4 години заберуть. Із людини заплатили 470 гривень. Біля води трохи легше, а от угорі біля скель — спека неймовірна. Побудемо тут трохи й підемо. Кажуть, далі є мілке місце, де вода бурлить, як у джакузі.
42 гривні коштує квиток із Черкас до станції Поташ. Звідти до селища Буки курсує автобус. Проїзд обійдеться у 25 гривень
Туристів безкоштовно частують фруктами й овочами
У центрі села Буки Маньківського району Черкаської області розташована єдина туристична база "Буцький каньйон". Ціна за номер стартує від 100 грн. На території можна облаштувати намет. Олексій Маслюк відкрив її кілька років тому.
— Спочатку хотіли зробити тут осетрову ферму. Коли сюди приїхали, закохався в природу. Вирішив відкривати турбазу. Думав, менше буде мороки, та туристи трапляються проблемні. Бувало, що за дебош виселяв. Періодично приїздять іноземці, — каже Маслюк.
Можна зупинитися і в місцевих. Середня вартість — 100 грн. За окрему доплату готують їсти. Безкоштовно частують овочами та фруктами.
— Сходіть попасіться на город, — пропонує Наталія Білик, у садибі якої зупинилися на ночівлю. — Ходімте покажу, там спіє клубніка й горох.
Жінка проводить на грядки. За нею вибігає пес Бобік. Крутиться біля ніг, а потім тікає в густу траву. Видно лише його хвіст.
— Як дасте йому сосиску, то він ще й екскурсію проведе, — каже Білик. — Не раз мені приїжджі говорили, що він їх із каньйону виводив, як губилися.
1 
1
Коментарі