— На заводах 2010-го платили 10 тисяч гривень зарплати. Це були величезні гроші. Сталевари на роботу таксі їздили. А зараз — 3 тисячі, — розповідає 38-річний Юрій Панчук із Маріуполя Донецької області.
Після початку війни на Донбасі місто було під окупацією бойовиків. Його звільнили 13 червня позаторік. У Маріуполь перенесли адміністрацію області. Сьогодні це фактична столиця неокупованої частини Донеччини.
Це — одне з найстаріших міст регіону. Перші поселення на річці Кальміус з'явилися у XVI ст. Місто називалося Павловськ. 1778 року стало Маріуполем. Радянська влада перейменувала на Жданов — на честь комуніста Андрія Жданова, який народився тут. У 1990-х назву Маріуполь повернули.
Тут є порт та заводи-гіганти: металургійний ім. Ілліча, Азовсталь, важкого машинобудування "Азовмаш".
Старі грецькі квартали чергуються з панельними будинками і "хрущовками", кривими вуличками приватних секторів. У Маріуполі живуть півмільйона людей.
— У нас, чесно кажучи, ненавидять донецьких, — продовжує Панчук. — Бо коли вони зайшли сюди, почалося пекло. З комбінату імені Ілліча виперли Бойка (Володимир Бойко 20 років керував заводом, був народним депутатом кількох скликань. Помер торік. — ГПУ), завод перевели на інші рейки. Порт стоїть. Народ злий на всіх — на владу, на війну.
Місто поділене на чотири райони. Широкі центральні проспекти засаджені каштанами, соснами й осиками. Є два державні університети, три інститути, дві академії. Знання здобувають понад 70 тис. учнів і студентів.
На військових з автоматами місцеві вже не звертають уваги. Маріуполь перебуває в жовтій зоні — з околиці до місця бойових дій близько 30 км. Місцеві щодня чують відгомін боїв неподалік сіл Широкине й Талаківка.
24 січня 2015 року бойовики обстріляли з "Градів" мікрорайон Східний. Ракети впали між будинками. Загинула 31 людина. Стіни на тому місці полагодили й пофарбували, асфальт залатали.
— Усі хочуть миру. Бо одне, коли тобі в Києві кажуть про війну. Інше — чути щоночі вибухи. Коли вдарили по мікрорайону, багато хто виїхав, — розповідає місцева Єлизавета Туманян, 46 років. — Тут жити стає небезпечно. Найстрашніше — не сама бомба, а чутки про неї. Постійно говорять про ймовірні наступи, обстріли, що в порту втопили кораблі.
П'ята частина жителів Маріуполя — вимушені переселенці.
— Грошей на переселенців держава виділяє мало, недавно скасували частину пільг. Ці люди бояться, що в разі наступу їм знов доведеться тікати, — каже Валентина Борнікова з соціальної ініціативи "Пролісок".
Увечері 29 липня на центральній площі — Свободи, виступає репер Ярмак. Там зібралися до 5 тис. людей. Більшість — молодь, багато неповнолітніх. Серед них виділяються хлопці у футболках цивільного корпусу "Азов". Таких є кілька сотень.
— Старше покоління не сприймає Україну. Живуть спогадами, як заводи били рекорди, ковбаса коштувала дешево і квартири давали. А як прийшов капіталізм — тут скрутно стало. У 1990-х місто найкримінальніше в Україні було. Та якось переламали все це. 2002-го навіть найкращими у країні стали, — розповідає співкоординатор цивільного корпусу "Азов". — А молодь хоче вирватися з цього кола спогадів батьків. Жити по-іншому.
Маршруткою №111 їдемо до мікрорайону Піщанка. Там найчистіший пляж. Автобус — перероблена вантажна "Газель". Заповнений ущерть. Водій вмикає гучніше "Еверест" — пісню "Океану Ельзи".
Проїжджаємо повз Маріупольський порт. Під кранами вантажаться два човни. Чадять три суховантажі. Між ними патрулює катер прикордонників. Одразу за портом — пляж. Загороджений тетраподами (бетонними конструкціями, що закопують у пісок, аби не розмивало берег. — ГПУ) та колючим дротом. На пляжі вони як перешкода для висадки ворожого десанту. Ділянку охороняють солдати з кулеметами.
Пляжна зона — це 30 м брудного піску від моря до перших кафе. Є кілька пошарпаних місць для перевдягання. У воді плаває пір'я, сміття і водорості — дається взнаки близькість порту та двох гігантів-заводів. Далі — хаотичне нагромадження приватних будинків, за 30–40 м від моря. На кінцевій зупинці кілька людей пропонують житло. Йдемо 20 м до червоної 3-поверхівки.
— Колись на вихідні сюди приїжджав весь Донецьк. Це 3 години їзди. Зараз менше, але є. Переважно жінки з дітьми. Чоловіків мало. Я не питаю, де вони гроші беруть. Може, хтось із них і воює, — каже Ірина Сиркіна, 34 роки. Два нижні поверхи будинку здає. За кімнату просить 80 грн. Душ і туалет в кінці коридору. В кімнаті — ліжко, стіл, шафа й телевізор.
6 
1
Коментарі