25 травня у Києві в Михайлівському соборі попрощалися із 32-річним В'ячеславом Куцмаєм. Розвідник 24-ї механізованої бригади ім. Короля Данила на позивний "Цинк" загинув на Донбасі 21 травня.
О 10:00 на площі біля собору збираються майже 100 людей. Серед них бойові побратими, рідні.
Траурна процесія змішується з футбольними фанатами — посеред площі стоїть зірка Ліги чемпіонів. Біля неї фотографуються іноземці. Спостерігають за прощанням. Один із них ламаною англійською запитує військового: "Ви ховаєте героя?" Усі кивають у відповідь.
В'ячеслав Куцмай — киянин, учився на юридичному факультеті Національного економічного університету. Неодружений, залишилися батьки і брат. Захоплювався безпілотниками та програмуванням.
2014-го пішов на службу в батальйон Національної гвардії "Донбас". Воював за Іловайськ, потрапив у полон. Його звільнили в грудні того ж року.
У жовтні 2016-го перейшов у 58-му бригаду. Згодом — у розвідку 72-ї бригади. Після виведення її з фронту перевівся у "королівську" піхоту.
Загинув від осколка міни 21 травня о п'ятій ранку. Його підрозділ вийшов на перехоплення ворожої диверсійно-розвідувальної групи поблизу селища Південне неподалік окупованої Горлівки на Донеччині. Того дня в бою не стало також 31-річного Андрія Маслова — командира протидиверсійної групи.
— Я був учасником цієї операції, — говорить командир загиблого на позивний "Іспанець". — Відбулося бойове зіткнення з диверсантами. У нас були 200-ті і 300-ті (загиблі й поранені. — ГПУ). Група мала відходити. "Цинк" працював у прикритті. Дав можливість вийти основній групі, винести поранених. Їх було четверо. На прощання зміг приїхати лише один. Решта лежать у госпіталях.
Я не хотів брати "Цинка" на операцію. Але він просився: "Я що, особливий? Не такий, як усі? Хочу бути зі своїми побратимами". Минулого року в Авдіївці Слава отримав поранення руки, вона більше не згиналася.
Похоронна процесія вирушає на Лук'янівське військове кладовище.
Тут ховають вояків із часів Російської імперії. Процесія йде центральною алеєю. З обох боків — пам'ятники з прізвищами людей, які воювали під час Другої світової, в Афганістані.
Алея Героїв російсько-української війни займає дальній сектор. Тут — приблизно 30 поховань.
Ліворуч від труни стоїть боєць, який ходив на спецоперацію з "Цинком" — єдиний із поранених, хто зміг приїхати. Руки в нього у саднах, заклеєні пластиром. Усю панахиду плаче.
— Я був там, із ним. Не хочу говорити, — схлипує. На середині похорону поволі йде до виходу.
— Ховаємо людей, які мали б стати новим підґрунтям держави, за яку боремося, — каже боєць 58-ї бригади на позивний "Канада". Імені не називає. Із В'ячеславом Куцмаєм служив у батальйоні "Донбас".
— Я тебе більше ніколи не побачу, — говорить матір загиблого перед тим, як закрили труну.
Лунає гімн України. Почесна варта вистрілює залпами. Труну опускають у землю. Її швидко засипають. Біля могили залишається молода жінка.
— У липні 2017-го "Цинка" привезли у центральний госпіталь. Спілкувалися з ним щодня. Після того поранення обіцяв, що не повернеться на передову, — розповідає волонтерка Марина, 30 років. Прізвища не називає. — Він був велика і вперта двометрова дитина. Весь час усміхався, ніколи не говорив про погане. Був правильний, аж занадто. Мав принципи. Одужав — знову підписав контракт. Повинен був пройти три реабілітації, але весь час відмовлявся. Домовилися, що 15 травня приїде на лікування. Але на початку квітня вбили їхнього командира "Мая". Після цього передумав лікуватися. Казав, що після Іловайська, полону і поранень нічого не боїться.
4 
1
Коментарі