— Наші лікарі виїжджають на лінію зіткнення. І потрапляють під кулі. Юрій Юрійович — наш кращий хірург. Отримав поранення на полі бою. Артему прострелили ногу. Він поранений з медичною сумкою допомагав воїнам, — говорить російською 53-річний Сергій Риженко, головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Іллі Мечникова.
Сюди доставляють тяжкопоранених бійців із передової. За понад тисячу днів війни тут поставили на ноги більше 2200 "важких" воїнів.
Зустрічаємося із Сергієм Риженком у Дніпрі 10 березня. Він запрошує в прес-центр лікарні заступника головного лікаря Юрія Скребця й хірурга Артема Провалова. Вони поспішають на ранковий обхід.
— Коли вперше їхали допомагати "швидкій", думали — вже перемога. Донбас — наш. Це було до Іловайська. Заїхали аж під аеропорт у Донецьку. І тут почалося, — згадує 46-річний Юрій Скребець. Має козацький чуб та вуса. Поранення отримував двічі.
— Пишуть заяви на відпустки, а самі їдуть в АТО. Відпочивати будемо, коли війна закінчиться, — каже Сергій Риженко. Просить Юрія Юрійовича провести до поранених у реанімацію. — Тільки в кабінет до себе не запрошуйте, я вас прошу, — сміється. — Сьогодні заглянув туди зранку. Волонтерський склад: військова уніформа, бронежилети.
У лікарні кілька відділень реанімації. Юрій Скребець проводить на перший поверх.
— Халат — обов'язково. Всі їх одягають: і родичі, і президент, як був. Таке правило, — допомагає в передпокої одягти медичний халат.
На поверсі кілька палат. Дозволяють зайти в одну. Тут четверо молодих чоловіків.
— Доброго ранку, — вітається Скребець. Питає, чи не проти поговорити. — Знайомтеся.
На крайньому праворуч від входу ліжку чоловік років 40 просить не знімати його. Права рука перев'язана до ліктя. Бинти просочені йодом. Має роздроблену праву ногу.
З вікон видно двір. Світить сонце.
— У Широкиному попали, — подає руку 36-річний Ігор Житник із Дніпра. Воює з кінця 2014‑го. У нього пошкоджена нога. Підірвався на міні. Чорнявий, з невеликою бородою. Служить у добровольчому підрозділі "Чорний туман". — Учора ще операція була. Діставали останнє залізо. Поранили, як виходили зайняти позиції ближче до ворога.
Якби була можливість зустрітися з президентом, то сказав би, що треба припиняти режим тиші. Бо це — втрати. У нас є сила повернути кордон. Але не треба недооцінювати ворога. Там зараз регулярні російські війська. Тому в нас має бути тактика равлика: потихеньку до мети.
У Сергія Адам'яка, 38 років, дзвонить телефон. Тримає його біля правої руки. Ліва забинтована. 8 березня з волонтеркою Юлією Толмачовою потрапили під снайперський обстріл біля Горлівки. Юлія — в іншій палаті.
— Ми в Зайцевому роздавали допомогу людям. Як верталися назад, прилетіла куля. У нас камуфльований "Мерседес". Номери Української добровольчої армії. Думаю, причина в цьому. Там півсела нашого, половина — сєпарського. Вони сидять на териконі, побачили машину, — розповідає Сергій. Він із Бердичева Житомирської області. Майже три роки возить допомогу на фронт. — Я був у броніку й касці. Розрив. Хлопок. Оглушило. Юля ззаду сиділа. Кричить: "Срочно скору". Я додав газу. Куля влетіла на рівні голови. Осколки прошили руку — перебили кістки. Навздогін по нас стріляли.
До цього 10 днів їздили по лінії фронту. П'ять разів ночували в Авдіївці на промці. Порівняно із Зайцевим там — Друга світова. Танки сєпарів б'ють по наших позиціях. Хлопці нічого зробити не можуть. Хіба це війна — з автоматами проти танків та артилерії?
Я підтримую блокаду. Вона розкрила чиряк. Якщо не побороти контрабанду, то війна не закінчиться ніколи.
— Я сам себе поранив, — каже російською 23-річний Ярослав Шевченко з Маріуполя.
Місяць тому отримав тяжке поранення через необережне поводження зі зброєю під Широкиним на Донеччині. Воює у 8-му батальйоні спецпризначення УДА "Аратта". До цього служив у батальйоні "Донбас" і 93-й бригаді Збройних сил.
— Я вже, мабуть, не годний для військової служби. Ногу погано відчуваю. Перебиті артерії та вени. Моя помилка. Дуже радий, що новачків наших не зачепило. Цього не простив би собі ніколи. Вони стояли позаду, а весь удар попав на мене.
До Ярослава приходить Іраклій, 40 років. Разом воювали у 93-й бригаді. Чоловіки вітаються.
— Он мне как брат. Я живу в Днепре, здесь женился на украинке. Сын у нас уже есть. А в Тбилиси иногда летаю, — каже Іраклій. Прізвище назвати відмовляється.
У палату заходить перукар 46-річна Ірина Жуйкова — білява, з акуратним макіяжем.
— Кого постригти? Може, поголити? — питає.
Озивається Ігор Житник. Ірина електробритвою голить йому бороду. Притримує лице рукою. За 10 хв. виходить. Її видно через прозоре вікно в сусідній палаті. Туди з лікарем на огляд заходять студенти-практиканти.
— Я не був на Майдані. Але коли росіяни зайшли в Крим, не зміг усидіти вдома, — продовжує Ярослав. — утратив більше половини друзів. У травні 2014-го Маріуполем їздила військова колона з українськими прапорами. Мій друг сказав: "Давай, беги, твои приехали". Мене це сильно зачепило. З часом хлопці змінили погляди, але залишився неприємний осад.
— Працюю по 5–6 годин у день, — розповідає перукар Ірина Жуйкова.
Миє приладдя в підсобці.
— Маю роботу й у звичайній перукарні. Але тут трохи по-іншому. Як починаються власні проблеми, відкидаю їх. Бачу, які важкі поранені, і розумію: мої негаразди — ніщо. Ти ще стогнеш? Бери себе в руки і йди. Тут люди без рук і ніг. Якось хлопець лежить, каже: не можу повернути ногу. Дивлюся — ноги немає. А він думає, що вона не повертається.
У мене два сини. Їм теж говорю: нема чого жалітися. Сюди варто водити молодь, яка розбивається на машинах чи ще якісь дурниці робить. Щоб розуміли цінність життя.
— Хлопцям важко, болить. Стараємося все акуратно робити. Дівчата-медсестрички помагають. Хочеться, щоб війна закінчилася вже сьогодні. Щоб дітей не вбивали, не ранили. 1997 року народження, а без рук, без ніг. Це страшно, — каже санітарка 69-річна Валентина Завалипіч.
— Пока Кремль не сгорит, война будет, — говорить Іраклій.
Виходить із палати на час, поки лікарі проводять огляд.
— Як Порошенко приїжджав, нас не було. Дівчата казали, що дякував. Відвідують хлопців і міністри різні. А волонтери скільки помагають — і медикаментами, і обладнанням, — розповідає російською медсестра 32-річна Тетяна Батура. — Потік хворих дуже великий. Облич не запам'ятовуємо. Вітаються, оклигали — і добре.
7 
1
Коментарі