"Друзі, ви можете стати свідками народження книги. У мене є однокласниця — Ольга Макуха. У нас з'явилася ідея написати книжку про дитинство у вигляді посту й коментарів", — написала у фейсбуці Віра Семененко, 49 років.
Вона народилася в місті Щорс, нині — Сновськ на Чернігівщині. Вступила до Київського театрального інституту на кінодраматургію. За три роки перейшла навчатися на студію Укранімафільм.
— Закінчення інституту припало на останній рік існування студії, де побачили світ "Козаки" і "Капітан Врунгель". Знімальні павільйони бізнесмени викупили під склади. Я вийшла заміж і стала багатодітною матір'ю. Коли молодший п'ятий син пішов у школу, з'явився вільний час. Підробляю копірайтингом, іноді анімацією. Почала писати під псевдонімом Віра Поїхало, — розповідає Віра Семененко.
48-річна Ольга Макуха родом із міста Ромни на Сумщині. Росла в Щорсі. Закінчила факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. З 2002 року — заступник редактора чернігівської обласної газети "ВісникЧ". Редактор і видавець чернігівської міської газети "Весть". Заміжня, виховує сина.
Онлайн-книгу назвали "Музей радянського побуту". У газеті подаємо її скорочену версію.
Ольга:
— Що таке етажерка? Це така недошафа. Пригадую нашу стару хату: маленький телевізор, буфет зі скельцями, фіброві чемодани під ліжком, грубка, дві етажерки в кухні. На поличках лежали: дідові окуляри, вазелін у круглій коробочці, материна туш для вій, моя іграшка — на сірій підставці білі кури і півень клюють зерно, якщо посмикати за мотузку.
Мати розповідала, якось дід напився і віддав частину нашої квартири сусідам — Громовим, у них було п'ятеро чи семеро дітей. Ми всі мешкали в довгому одноповерховому будинку на сім чи вісім квартир. Пізніше я зрозуміла, що то був барак. Воду носили з колонки. Туалет на двоє дверей — у кінці двору. За парканом — мельзавод. Сусіди продавали робітникам самогон. Нащо я все це тримаю в голові? Пам'ять забита мотлохом, як етажерка.
Віра:
— Мені подобалося, що наша школа жовта і двоповерхова. А перед нею росте "елка". Це все, що подобалося у школі. Уроки я ще могла пережити, бо іноді бувало цікаво. Перша вчителька Галина Іванівна влаштовувала нам "внеклассное чтение". Чергові роздавали книжки, можна було цілий урок читати.
А ось на перерві треба було якось спілкуватися з однокласниками… Яке щастя, що хтось придумав гру "в феодали". На листочку в клітинку треба "завойовувати територію", оточивши крапочками свого кольору крапочки суперника. За цим заняттям перерви пролітають миттєво.
Ольга:
— Треба пояснити: та частина квартири, яку, за сімейною легендою, подарував дід, була в Ромнах. Там ми проводили літо. Приїздили в Щорс наприкінці вересня. Ганок заростав виноградом, палісадник — травами. Чомусь так пам'ятається — травами, а не бур'янами.
У Ромнах була дача. Земельна ділянка на 5 "соток", без жодного будиночка. Дід не встиг, а матері на те бракувало "соображалки".
Дачу дід теж хотів продати. "Мию підлогу, а він заходить і каже: "Я продав дачу", — розповідала мати. — У чому стояла, так і побігла у райком партії, до першого. Того ж дня купівлю-продаж скасували. Мама раділа. А за 20 років сама продала ділянку за 500 карбованців.
Ромни говорять українською. Її чула в родині й на вулиці. А Щорс був російськомовний. У вересні виникала проблема — я говорила не так, як усі. Місяць чи два був потрібен, щоб заговорити російською. Пізніше зрозуміла — це була одна з причин, чому однокласники мене не любили. У той час — я пішла до школи 1979-го — можна було відмовитися від вивчення української мови "за станом здоров'я".
Дід у жовтні 1968 року вийшов на пенсію і жалівся, що мала. Збирався в Київ. "До Ковпака, — писав матері в листі, — може, добавлять". Під час Другої світової війни Ковпак був його командиром. Та до Києва дід не доїхав. За місяць, 7 листопада, його не стало.
Віра:
Я почала ходити в школу з нульового класу. У першому прийшла дівчинка "не така як усі". По-перше, найвища за зростом. По-друге — говорила українською. А школа в нас була російська, ще трохи єврейська. Школи в Щорсі всі були російські. На україномовних дивилися зверхньо, як на селюків неосвічених. Ця дівчина говорила, що думала. Вчилася найкраще в класі. Все це стало приводом для того, що в XXI сторіччі назвали булінгом. Мені ця дівчина була цікава, але спостерігала здалеку. У початковій школі не мала друзів. Такий характер.
Ольга:
Найбільшою прикрістю шкільних років була необхідність щомісяця їздити в Ромни. На кілька днів відпрошуватися. Однокласники сичали: "Куди вона їздить?!"
Після уроків ішли на вокзал, сідали на поїзд "Ленінград–Дніпропетровськ" і о пів на дев'яту були в Ромнах. Ранком ішли отримувати бабусину пенсію і платити за квартиру, а потім гуляли містом. Заходили в кулінарію на Московському бульварі, купували одне тістечко. Я довго була переконана, що купувати можна лише якусь одну річ.
Віра:
Я теж пам'ятаю щорську кулінарію, під рестораном. Там можна було купити коржик із варенням за 7 копійок, "вокзальное пирожное" за 9 або пряничного зайця за 14. Якщо мала 22 копійки, то це вже "заварное пирожное" або "картошка". Але мій бюджет зазвичай становив три п'ятаки: один на автобус туди, другий — назад, а третій — на великий бублик із маком.
Ольга:
Одного разу ми вийшли зі школи посеред уроку, а з їдальні винесли здоровенну каструлю алюмінієву. Підняли кришку. Там були сухі брикети компоту. І миші! Вони кинулися з каструлі врозтіч. Їдальня готувалася до візиту санстанції.
Коли дзвенів дзвоник із третього уроку, ми бігли в їдальню на сніданок. Хто встигав першим, міг вибрати кращу порцію. На тарілці лежав шматок смаженої риби. Або застигла манка. Я пам'ятаю, як хлопець зі старшого класу виклав кашу з тарілки собі на долоню і вона не розпалася. Так і лежала млинцем. Він встав і випростав руку перед собою, щоб усі бачили. То був перший протест проти системи, який я бачила.
А за другий протест я вдячна тобі! У восьмому класі на уроці української літератури ти заявила вчительці, що вчити вірш Павла Тичини "Партія веде" — то знущання над дітьми. Це було сміливо.
Віра:
Це в мені говорив тато — дисидент, дивак, патріот, борець за незалежність України. У 1970-ті працював у райкомі й на зборах партактиву заявив, що партія збилася з ленінського шляху і йде не туди. Він прочитав повне зібрання творів Леніна й побачив там слова: "Коммунизм должен установить полную демократію". А демократія — і тут тато процитував Авраама Лінкольна: "Демократія — це влада, яка належить народу, проводиться в інтересах народу і здійснюється самим народом". Що тут піднялося! З райкому полетів одразу, а от у психушку його посадити не вдалося. Щорський психіатр Володимир Недядько відмовився давати довідку, що батько хворий.
Із партії тата виключили 1989 року, коли гайнув на перший з'їзд РУХу в Києві. Коли повернувся, пішов на урочисте засідання з приводу "7 ноябля" і з трибуни показав свій мандат. І заявив, що скоро Україна буде незалежна.
Травля була страшна! В газетах писали, що Семененка треба повісити на одну мотузку з Лук'яненком і Чорноволом. "Бандеровець" і "фашист" були найм'якішими епітетами. Він повісив у дворі жовто-блакитний прапор за рік до того, як його освятили в Києві на Софійському майдані, а потім внесли до Верховної Ради.
Ольга:
Страви мого дитинства — деруни й сирники. Деруни баба смажила частіше, бо картоплю не треба було купувати. У Ромнах казали — деруни, в Щорсі — драніки.
Тобі подобалася Ніна Василівна? Вона викладала хімію і домоводство. Казала: "Порізали хліб, як косарям на снідання". Тобто товстими скибками. Одного разу вона вирішила навчити нас, як варити яйця. Дівчата збунтувалися: "За кого вона нас має?" І пішли з уроку. Я теж уперше в житті прогуляла урок.
Потім ми перестали бунтувати: приносили фарш, кришили салати. Один був такий: варені яйця, маринована цибуля, майонез. Приготовані страви тягнули в учительську, щоб пригостити вчителя історії. Чим вибішували вчительок. І зрештою вони нам це заборонили.
Віра:
Та ми любили Василя Івановича Циганка на прізвисько Чапаєв. Коли клас шумів, він міг крикнути — клас замовкав. А Василь Іванович витримає паузу й поворушить вухами. Він так умів. І ми — фух — зітхали. Значить, не сердиться, просто дисципліни вимагає.
Пам'ятаю його урок про колективізацію. Мої діди і баби з обох боків були "куркулями" — робили по 14 годин на добу. Баба Надя в 7 років жала пшеницю. Їх було дев'ять дітей. Розкуркулили, вигнали з хати й поодягали вишиті сорочки, які діти вишивали. Баба завжди до слова "комуністи" додавала "кляті". І з задоволенням строчила на машинці жовто-блакитні прапори, які тато вивішував у дворі.
2 
1
Коментарі