"Із "Межигір'я" приїжджали дізнатися, як роздоїти антилопу"

— Треба поставити пам'ятник верх ногами Путіну. Торік туристів було дуже мало. Хто ж поїде у прифронтову зону? Сьогодні майже вдвічі збільшився потік відвідувачів, — говорить 59-річний Віктор Гавриленко, директор біосферного заповідника "Асканія-Нова". Зустрічає зеленою "Нивою" на автостанції селища міського типу Асканія-Нова Чап­линського району Херсонської області. — Європейські туристи не дуже їдуть, бо нема сервісу. Розказуйте, скільки завгодно, що ми — європейці, а подивляться на розбиті дороги — і все.

Віктор Семенович веде через зоопарк, де можна подивитися тварин і птахів із заповідника. Чути цвірінькання, гукання оленів.

Були охочі з влади пополювати на рідкісних тварин?

— У 1990-х вели серйозну боротьбу із браконьєрством. Мені погрожували, доводилося ходити з двома пістолетами.

2007-го виїхав на межу з Каховським районом. Стоять мисливці через кожні 200 метрів. Влаштувалися біля таблички "Тут починається заповідник". Із крутої машини вийшов чоловік. Каже, приїхали два депутати і шість обласних керівників. Закінчилася розмова так: "Мені казали, що ви падлюча людина, але не думав, що аж настільки". І поїхали. А тоді дзвінок: до вас їде перевірка Рахункової палати. Шукали якусь зачіпку два місяці, але нічого не знайшли. Як тільки комусь наступаєш на п'ятку — зразу перевірка. Це менталітет тих, хто дорвався до влади. Я не відступаю. Хоч і степ палили, і квартиру.

Керівники держави бували в "Асканії"?

— Приїжджали два президенти — Віктор Ющенко й Леонід Кучма. І два прем'єри: Павло Лазаренко та Валерій Пустовойтенко. Я дуже боявся, щоб не приїхав Янукович, а слідом — ще якісь добродії.

Лазаренко був 22 жовтня 1996-го. Запам'ятав цю дату — у нас була максимальна на ті часи чисельність сірого журавля, який зібрався тут перед відльотом в Африку — 42 тисячі. Із Павлом Івановичем виїхали, був вечір. Сонце червоними променями б'є, а перед нами знімаються хмари журавлів і сідають за нами. Зробився над нами такий чорний дах. Проїхали, він мовчить. Ви­йшов із машини, потиснув руку і сказав: якби знав, що там таке, не поїхав би.

Доїжджаємо до в'їзду в заповідник. У загонах пасуться табуни тварин. Степ квітує. Сотні метеликів піднімаються з трав. Антилопи канни стоять біля воріт, не дають відкрити їх. Такі були у президентській резиденції Віктора Януковича "Межигір'ї".

— Двох самок канни, яких потім бачили в "Межигір'ї", у нас купили законно. Хоч ті люди й не казали, для кого. Я пізніше дізнався, що вони у резиденції — коли приїхали звідти дізнатися, як роздоїти антилопу. Ми відправили їм свого фахівця, яка вже була на пенсії.

— Вони мене знають, облизуються неспроста, — антилопи канни йдуть на голос Віктора Семеновича. Годуємо їх хлібом. — О, антилопи гну бігають, а он зебри. Так, а де малюк? Он маленьке ганяє. Ах ти шустріньке яке. Це ж нада — три дні і така швидкість, — директор намагається сфотографувати дитинча зебри, щоб визначити його стать.

Ви — уродженець Запорізької області, навчалися у Дніпропетровську. Як опинилися в Молдові?

— Після універси­тету мене запросили в заповідник "Кодри". Там була прекрасна база. Царських полювань не влаштовували. 12 років ми жили в лісі. Сина возив у школу за 15 кілометрів. Тому згодом довелося думати, як бути далі.

Переїхали в Україну?

— Батько був дуже хворий. Прийшла телеграма, коли його прооперували. Лікарі сказали, що житиме кілька тижнів. Я залишився. Батько каже: "Синок, от було б ловко, якби тебе перекинули в "Асканію". Я йому не сказав, що вже подав свою кандидатуру на конкурс у заповідник. Охочих було багато, і я сумнівався, що пройду. Батько помер за два тижні до того, як мене взяли.

Якби зараз довелося вибирати, куди поїхали б?

— Мені пропонували роботу голландці. Та я повернувся в Україну, щоб займатися наукою тут. "Асканія-Нова" — це знакове місце. Що буде, як усі звідси виїдемо? Є такі співробітники, які бігають туди-сюди. Я назад на роботу не беру. Ціную тих, хто був із нами в скрутні часи.

На озері плавають качки, лебеді.

— Чорних лебедів давно не було, а це з'явилися, — каже. Лебеді підпливають ближче. Двоє дорослих із десятком малих, ще в пуху.

Чим захоплюєтеся?

— На гітарі грав. Син подарував класну іспанську.

Що у вашому житті змінилося з часу, як приїхали сюди?

— Тут звик спати в тиші. У "Кодрах" сови кричали безперервно.

У мене ненормований робочий день. Встаю о п'ятій ранку, приходжу об 23.00 додому. Природа не живе за 8-годинним ритмом. Мешкаю у 2-кімнатній квартирі на четвертому поверсі. Жартую: добре, що каміння не долітає. Бо всяке було.

Проти вас періодично з'являється "чорнуха" в інтернеті. Як даєте собі раду?

— У мене немає депресії. Біля тварин отримую колосальну розрядку.

Як вплинуло на заповідник захоплення Криму?

— Коли захоплювали Хуторянську дамбу, я неподалік вів експедицію. Ми їхали від села Новомиколаївка. Назустріч машина, завантажена тюками із сіном. Хлопці везли на продаж у Крим. А там уже дамбу росіяни захопили, ці й розвернулися. Почали мені блимати світлом.

Я доїхав туди. Насосна станція Красноперекопського заводу стоїть на херсонській стороні. За 250 метрів на дамбі лежать два гранатометники, ціляться у наш бік. Кажу колезі — давай від'їдемо подалі, бо тут дістануть.

Губернатором ­Херсонщини був Юрій Одарченко. Дзвоню у приймальню, прошу, щоб з'єднали з ним. Секретар відповідає — голова на нараді. Кажу, дослівно записуйте: я у Новотроїцькому районі на межі з Кримом, іде захоплення Хуторянської дамби російськими військами. Вона перелякалася: ой, тут воєнком. Він діловий такий, бере трубочку: "Слушаю, что там у вас творится?". Розповідаю. Він: "Это наши маневрируют в Каланчакском районе". Кажу, Каланчацький — за 100 кілометрів.

3 березня захопили всі дамби.

Ви — професійний орнітолог. Птахи подобаються?

— Треба знати і рослин, і тварин. Три дні тому зустрів ведмедицю-господиню. Це — нічний метелик, занесений до Червоної книги України, досі значився тільки по гирлу Дніпра.

Позаминулого тижня був на островах під селом Новодмитрівка. Ночував у наметі в колонії птахів. Просидів весь вечір і ранок. Коли вивчав гніздування осоїда у "Кодрах", 43 дні відстежував життя птахів. Затемна залазив на дерево, а поночі злазив.

Дружина до роботи не ревнує?

— Ніна закінчила інститут з червоним дипломом. Могла поїхати в інститут біофізики під Москвою, а поїхала зі мною в ліс. Працювала старшим лаборантом. Коли директор сказав, що зар­плата — 82 рублі, в неї покотилася сльоза. Але зараз говорить, що щаслива. Захистила кандидатську на кодрицькому матеріалі.

Вона розуміє і підтримує мене. Життя склалося так, що ми одне одному не надоїдаємо. Я з радістю біжу додому і знаю, що вона чекає. Не лаємося, не розходимося у поглядах. Знаю, що робити, якщо проштрафився.

Куди їздите на відпочинок?

— Багато відпусток накопичилося. Останній раз поїхали з сім'єю 2012 року. Коли мені дзвонять, що від блискавки степ загорівся. Я хвилин 10 бігав по номеру, кричав, щоб дали таксі в ­Херсонську область.

Про що мрієте?

— Хочеться, щоб у країні була передбачуваність. В "Асканії" плануємо зробити музей природи Таврії.

А в особистому?

— Про онуків не говоримо, треба сина спочатку оженити. Але надіємося.

48  000 гривень коштує зебра із заповідника "Асканія-Нова". Сайгак — 10 тис. грн.

— Із серпня почнемо продавати птахів. Із другої половини вересня — копитних, — каже Віктор Гавриленко. — Купують переважно приватні зоопарки. Маємо більш як 30 ручних сайгаків. Ми — єдині у світі, хто їх розводить. Торік продали понад сотню куланів — по 6 тисяч гривень.

33  000 гектарів — площа заповідника "Асканія-Нова". У ньому три об'єкти — зоопарк, дендропарк і заповідний степ. Це — одне з семи природних чудес України, належить до сотні найвідоміших заповідних територій планети. Тут живуть понад 800 голів диких копитних. Для них щороку заготовляють 700 т сіна, закуповують 230 т концентрованих і 200 т соковитих кормів.

Удома не тримає тварин

Віктор Гавриленко народився в селі Шевченкове Бердянського району Запорізької області. За освітою — біолог.

Працював у лісовому заповіднику "Кодри" в Молдові. 1990-го переїхав в Україну. Живе в селищі Асканія-Нова в Чаплинському районі на Херсонщині.

Написав більш як 200 наукових статей. Говорить українською, знає молдовську та німецьку. Захоплюється фотографією. Мав кілька персональних виставок.

— Фотографую з 1970-х. Спочатку у мене був фотоапарат "Зеніт". Зараз "Нікон". Це найдорожча річ у нас вдома, — розповідає Віктор Семенович.

Дружина 58-річна Ніна Олександрівна — теж біолог. Син Євген, 36 років, — філолог.

Удома тварин не тримають.

×