— В інтернеті написали, що біженці з Донбасу в нашому селі річницю приєднання Криму до Росії святкували. Прапор російський підняли. А насправді то був суботник до річниці пам'яті Небесної сотні. З села прийшло вісім чоловік, переселенці попросилися допомагати. Всі разом прибирали біля пам'ятника, — розповідає 41-річний Олександр Яцина, сільський голова Дубової Уманського району Черкаської області.
У селі на початку лютого в приміщенні амбулаторії поселили 14 жителів Дебальцевого Донецької області і Попасної, що на Луганщині.
— Те, що вони п'ють, теж неправда, — заходимо в будівлю, де живуть переселенці. — Ходять, просяться до людей городи копати, щоб хоч щось заробити. Люди помагають, чим можуть: дають продукти, одяг, посуд. Хліб безкоштовно підвозять із Ладижинської пекарні.
В амбулаторії шість кімнат. Окремо — кухня, душова, є пралька. Цілодобово холодна й гаряча вода. В коридорі тепло. При вході вішак для верхнього одягу. На стіні біля вікна — графіки чергування на кухні й прибирання. Діти дивляться мультики. До сільського голови біжать хлопчик і дівчинка, обнімають, просяться на руки.
— Це вони раді гостям, — каже Микола Щербаха, 58 років. Приїхав із Дебальцевого з дружиною, дочками й онуками. Говорить українською. — Хочемо тут хату купити. Нам додому нема чого їхати. Будинок зруйнований. Сусід наш вийшов до криниці за дві хати від своєї. Вертається назад, а в цей час снаряд у його хату попадає. Поставив відра і каже: "Напився води".
У коридор виходять кілька жінок. Чоловіки йдуть курити на вулицю.
— Выбирались с Дебальцева под обстрелами, — каже 32-річна Тетяна. — Допомогли волонтери. Ми приїхали в Харків. Там нас зустріли волонтери й рятувальники, дали запит сюди. Умови гарні, кухня є, ставлення хороше. А вдома дуже страшно. Ми з дитиною у погребі сиділи. Туди ще раніше занесла воду в баклажках, консерви, чашки. Раз снарядом рвонуло так, що вилетіли вікна й двері в хаті. Пробило стіни, люстри позлітали. Дочка в школу ходила тільки по п'ятницях. У грудні три тижні була тиша, то вчилася нормально. У січні після канікул — тільки один день, потім почалися обстріли.
— Не було ні копійки. Усі банки закрилися. Хочеш зняти гроші — їдь в Артемівськ. А туди машина 400 гривень. Зараз вже 500–600. Жили з того, що в погребах було. У дворі снаряд за три метри від хати упав. Усе землею засипало. Сиділи в погребі, малий захворів. Якось увечері подзвонили волонтери. Ми зібрали, що могли. Сюди приїхали 1 лютого. Дуже хочу знайти роботу, бо нема на що жити. Може, візьмуть на теплиці. Я б тоді малого в яслі віддала, — розповідає Людмила Стецюра, 39 років. Приїхала з цивільним чоловіком і молодшим сином Максимом. Йому рік і 10 місяців. Старші двоє дітей у санаторії в Одеській області.
3 
1
Коментарі