Телефонує мені мати, просить допомогти тяжкохворій пенсіонерці Вірі Плашенко. Вона — колишня медсестра із села Лебедівка на Черкащині. 30 років прожила в старому колгоспному будиночку, точніше, в половині. Ще за Союзу капітально його відремонтувала, провела опалення, поміняла вікна, двері. Самотужки копала лопатою траншеї під газопровід. У сільській раді їй так і не дали той будинок приватизувати. Хоча другу його половину собі викупила директорка місцевого сільгосппідприємства.
Віра Іванівна зараз онкохвора, після багатьох операцій із хати не виходить роками. Її доглядають знайомі. На листи й дзвінки до районного керівництва отримує відписки. Ніхто її не хоче знати.
На початку літа в селі Юрчиха на тій же Черкащині відкривали дитячий оздоровчий табір "Джерельце". Традиційно з'їхалось усе районне начальство. Чиновники в краватках і лискучих костюмах по черзі розповідали, як невтомно працювали заради молодого покоління. Переконаний, не один відділ відзвітував в область про плідну роботу. Можливо, хтось за це отримав грамоту, подяку згори чи премію.
— Віро Іванівно, — кажу в слухавку, — у вас хатка маленька, туди не влізуть гучномовці, камери й мікрофони, щоб виступити районним керманичам. Я вже мовчу про "групу підтримки", яка плескатиме в долоні. Піару не буде. Гукайте президенту, він обіцяв, що почує кожного.
1 
1
Коментарі