— У 20-х числах серпня 2014-го ми приїхали в Іловайськ. Розумів, що мене може чекати, — каже боєць "Правого сектора" 33-річний Максим Байсангуров на позивний "Ман".
Народився у місті Покровськ на Донеччині. Закінчив факультет іноземних мов Горлівського педінституту. З 2014-го воює у добровольчих батальйонах. Одружений. Виховує двох дітей.
— Служив тоді у "Донбасі". Виїхали в Курахове на базу. Нам видали набої і відправили на штурм депо. Це була безглузда операція. Багато людей із різних підрозділів кудись стріляли хаотично. По нас полетіли гранатометні снаряди. Один контузив мене. Почали відходити. З нами були дві БМП. В одній не працював приціл. Друга не могла завестися.
Що робили командири?
— Вразив заступник Семена Семенченка (командир батальйону "Донбас", тепер народний депутат. — ГПУ), "Філін" (В'ячеслав Власенко, був начальником штабу батальйону "Донбас". — ГПУ). Коли нас обстрілювали, ховався по підвалах. Раз наказав зігнати техніку на подвір'я школи, де ми стояли. Росіяни спалили її. Над нами весь час літав московський безпілотник. Знали, де ночуємо. За декілька днів знову всю техніку зібрав в одному місці. І її знову спалили. Не було машин вивезти поранених. Хлопці, якими командував, — орли війни. А сам — нездара.
Семенченко маніпулював солдатами. Багато смертей на його совісті.
Що було далі?
— 24 серпня 2014-го по нас запрацювали російські гаубиці. Снаряд за снарядом. По три в ціль. Будинки розсипались і накривали хлопців. Мені пощастило вижити. Але багато побратимів загинули. 25 серпня з Олексієм Пономаренком із Закарпаття пішли на командний пункт. Там керівники домовлялись, як далі воювати, куди іти. Знали, що наші під Донецьком розбиті. Я сказав, що треба виходити. Всі почали сваритися, але ніхто не взяв на себе відповідальності.
Вас хтось підтримав?
— Моя група, яку знав з початку війни, і четверо новеньких. Розуміли: якщо не міняти позиції, — вірна смерть. Вийшли в Добропілля. Став свідком важкого бою. Російська розвідрота, підкріплена танком і бойовими машинами, рушила на наші позиції. Наші артилеристи з екіпажем танка Т-64 розбили всю техніку росіян. Але ті з палаючої машини відкрили прицільну стрільбу із гранатомета. Потім пішли в хід їхні "Урагани", касетні снаряди, "Гради".
Там був командир сектора генерал Руслан Хомчак. Хлопці пішли до нього порадитись. Саме розмовляв по телефону з тодішнім міністром оборони Гелетеєм. Той переконував, що прийшло підкріплення. Генерал послав його на три букви. Потім був "зелений коридор" і полон.
Чи були інші варіанти виходу?
— Ми не думали про це. Нас палили танками, гранатометами, кулеметами. Тоді проявлялися герої. Наш гранатометник підбив російський танк. Євген на позивний "Вусач". Загинув потім у Широкиному. Цей подвиг хотіли присвоїти інші бійці.
Мене важко контузило при виході. Кругом помирали бійці. Хтось плакав: "Мамочко, допоможи". Медсестри "Донбасу" врятували десятки життів. Одна — Аліна, інша мала позивний "Кішка". Красиві, родом із Сімферополя. Кожна варта Зірки Героя. А підлих командирів ненавиджу. Перед очима — розірвані на куски тіла, які висіли на деревах. Загинули через тупе командування. Єдиний, хто не ховався, а працював нарівні з нами, — комбат "Дніпра-1" Юрій Береза.
Були спроби вирватись із "коридору смерті"?
— Нам дали надію. Якби сказали "рятуйтесь самі", на адреналіні пробили б оточення. Розстрілювати натовп, який не чинить опору, дурень зможе. В нашій колоні були дві "бехи" — номери 131 і 132. Земля пухом хлопцям. Згоріли заживо, до останнього прикриваючи нас.
Врешті ми уже не рухались. Сиділи в підвалах. Бігали між домами, які падали від російських снарядів. Стріляли кудись хаотично. Поклали масу своїх. Це було пекло.
Як потрапили в полон?
— Ховаючись від обстрілів, знайшов свій взвод — найближче до росіян. Тільки присів закурити, як запрацювали танки, артилерія. Мене контузило вдруге. Лежав на бетоні, дивився в стелю і прощався з життям. Сил не було. До нас забіг старшина штурмової роти із заступником. Кажу: "Допоможіть, бо загинемо". Заступник до командира: "Дивись, тут уже плачуть". І втекли. У підвал заглянув мій друг — Дем'ян Андрій. Витягнув мене і ще 27 поранених. О сьомій вечора вже не було кому і чим відстрілюватися. Здалися на милість росіян.
Не знущалися з вас?
— Десантник на позивний "Ліса" роздав нам чисті сухі тільняшки. Курили і розуміли, що кінець. Приїхав КамАЗ, нас кинули в машину. 90 людей, дехто без кінцівок, обгорілий. Везли кругами, щоб заплутати. Викинули на полі. Там уже знущалися. Один — товстий, у білих кросівках, усе хотів мене розстріляти. Цілу ніч ми лежали на землі. Холодно було страшно. Хлопець у в'язаному светрі притиснув мою голову до себе і так усю ніч грів. Наступного дня нас пустили на баштан. Кавуни нас врятували — були їжею і водою. За декілька днів усіх ЗСУшників та поранених донбасівців передали Червоному Хресту. Там побачив "Філіна". Сидів у машині без подряпинки. Хоча все його відділення загинуло або попало в полон.
Як відчули себе на волі?
— Самотньо. Спершу — Покровський військовий госпіталь. Потім приїхав у Дніпровський. Там зустріли волонтери: Геннадій Бутенко, Сергій Суслович, Діма Смолянський. Пролікувавшись, ще мав виходи у Мар'їнку, Авдіївку. На два роки зав'язав із війною через родину. Недавно повернувся в бій. Знову контузило, а побратима вбило. Лікуюсь.
3 
1
Коментарі