— З 6 років мріяв стати рятувальником. Тоді потрапив на роботу до батька, який працював у пожежній охороні. Це стало своєрідним початком моєї кар'єри, — каже 31-річний Дмитро ТАРНОВСЬКИЙ. Він — заступник начальника 16-ї рятувальної частини Миколаївського району. За час війни мав 64 бойові виїзди — пожежі гасив під обстрілами.
— Після 24 лютого побільшало викликів на події, пов'язані з обстрілами. Працювати стало важче, адже додалися заходи безпеки. Вдягаємо бронежилети вагою по 11 кілограмів, і кевларові каски по 7 кілограмів, — розповідає Дмитро Тарновський. — Характер пожеж теж змінився. Раніше взимку горіло житло в житловому секторі, а влітку — на відкритих територіях. А тепер виїжджаємо на одну адресу й бачимо, що горять одразу п'ять-шість будинків. Гасіння пожежі ускладнюють ще й руйнування.
Дмитро Тарновський працює добу через добу. У середньому виїжджає на два-три виклики за зміну.
— На окуповані території не виїжджаємо, нам заборонено. У сіру зону їдемо лише після дозволу військових. По нас не раз стріляли. Намагаємося ховатися. Подаємо ствол із водою, і водночас дивимося, де можна укритися в разі обстрілу. Дорогою до місць пожеж доводиться відлежуватися в кюветі, рятуючись від прильотів. Що ближче до лінії фронту, то потужніша зброя. Ближче до "нуля" працюють танки. Військові попереджають: як чуєте звук — одразу лягайте. Часом мусимо сховатися в укритті. Сидимо там і вираховуємо час, доки вони перезаряджаються. Виходить, що 3–4 хвилини в нас є, щоб зібрати пожежні рукави, перерахувати людей, обладнання й виїхати.
Дмитро одружений. З початком війни його дружина з двома синами виїхала за кордон.
— Самому самотньо. Мрію, щоб закінчилася війна й мої найрідніші повернулися додому. Після перемоги хочу поїхати в Крим. Влаштую справжню відпустку. Щоб ніхто не дзвонив і не казав, що треба виїжджати на виклик.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
3 
1
Коментарі