— Оставили отца в Горловке. Ехать он не захотел. Сказал, дом всю жизнь строил, не отдам, — розповідає телефоном 38-річний Олег. З матір'ю, дружиною і двома синами в липні приїхали з Донеччини до родичів у село на Рівненщині. Прізвища не називає.
Родина жила з батьками у двоповерховому будинку на околиці Горлівки. Тримали курей, пса, город, сад. На місцевому ринку мали дві точки з продажу шкіряного фабричного взуття. На початку липня перевезли товар додому, закрили кіоски. Тоді Горлівку почали обстрілювати. Нині місто контролюють бойовики.
— Зібрали сімейну нараду. Вирішили, що батько залишиться, хазяйство годуватиме, а ми поїдемо до батьків жінки, — розповідає Олег. — Склали чотири валізи і наступного дня виїхали. Майже всі сусіди зробили так само. Вулиця порожня. Хоча наш район найменше постраждав від обстрілів.
Батько Олега 61-річний Василь Микитович розповідав, що на сусідній вулиці мародери пограбували один будинок, а безпритульні — другий.
— Каже, бомжі перелізли через паркан, двері броньовані зламати не могли, на вікнах ґрати, так вони у підвал, — говорить Олег. — Повиймали консервацію, половину побили, половину повідкривали, понад'їдали і викинули. Нагадили там, вогнище розвели на подвір'ї.
Батько не голодує: вдома є мішок борошна, цукру, тушонка, сало, картопля. На городі огірки, зелень, яблука в саду. Кури несуться. Не пропаде, головне — щоб не вбили. Грошей йому лишили, але тратити їх нема де — магазини зачинені. Та й боїться виходити, щоб під кулю не попасти. Коли обстрілюють, із собакою ховаються у льох. Світло у нашому районі є. Знаю, що в сусідніх по тижню-два не було. Інтернету немає, мобільний зв'язок — через раз, іноді додзвонитися не можна.
Уночі Василь Микитович відпускає кавказьку вівчарку Джульєтту.
— Сплю вдень, бо чи не щоночі — то постріли, то хтось у ворота дряпається, — розповідає дітям Василь Микитович. — Якось просинаюся, а сусід, який через дві хати живе, вже у дворі. Сучка не гавкала, бо знає його. Стоїть з мішком посеред подвір'я в третій ночі. Кажу: "Ти, Іване, грабонути мене захотів? Думав, усі виїхали?" Він голову опустив і мовчки пішов. Після того я задумався, що треба зброю купити.
Заощадження родина заховала. Нерозпроданий товар, цінні речі та техніку віднесли на горище.
— Батько спалив український прапор, — розповідає Олег. — Ми за Україну, але вмирати через те, що в хаті росіяни знайдуть прапор — не хочеться. Книжки українські заніс у льох, поклав у пакетах для сміття під бульбою. Системний блок комп'ютера виніс на дах. Там є фотографії родичів із західної України, ми на концерти українські ходили. Щоб не було компромату.
Кілька тижнів тому до чоловіка по обіді зайшли люди у військовій формі з автоматами, у бронежилетах, без розпізнавальних знаків.
— Мовчу, думаю, заговорять, тоді знатиму — хто вони, — розповідав Василь Микитович. — Виявилися, ополченці. Один росіянин, два з Донецька. Питають: "Шо, дед, тут делаешь?" Кажу: дом охороняю від мародерів. Спитали мляво так, чи не переховую правосєків. Попили води, дав їм пару банок тушонки. Тут один, такий низький, сутулий каже: "Я тебе, дед, пистолет могу трофейный продать. Придут воры — будешь защищаться". Ну я й купив за 200 доларів. Страшно було, бо думав, вони перевіряють мене, хочуть взнати, де гроші ховаю. Але обійшлося, з пістолетом себе надійніше почуваю.
У два будинки на вулиці повернулися сусіди. В один самовільно заселилися чоловіки у військовій формі.
— Батько найбільше боїться, що снаряд у хату потрапить. Ми чекаємо, щоб усе закінчилося. Дуже хочемо додому.
5 
1
Коментарі