— У липні 2014 року був час, коли до нас в місто по двоє-троє загиблих військових привозили щодня. Вони зі Збройних сил, перша хвиля. Резону сидіти вдома не було, — каже ветеран 31-річний Ігор Кузьо, на позивний "Ґоґа". Родом із міста Самбір Львівської області. Воював на Донбасі з липня 2014-го до осені 2016 року як молодший сержант.
— Хотів створити місцевий батальйон. Порадили пригальмувати, бо мною почала займатися Служба безпеки України. З другом дитинства домовилися, що поїдемо на війну. Вдома сказали, що збираємося на роботу до столиці. І вже коли нас посвячували в Києві, наші мами нас впізнали через балаклави.
На війну Ігор із товаришами пішов з Майдану з християнського "Братства" Дмитра Корчинського. Усі були членами "Сотні Ісуса Христа", створеної під час Революції гідності.
— Корчинський ще 2007-го чи 2008 року казав, що в нас буде війна. З його братства люди вже були підготовлені, що щось станеться. Його син Данило був у моєму підрозділі. У другому бою біля Іловайська його поранили.
— Половина з "Братства" пішла в "Азов", половина — в "Шахтарськ". Це теперішній "Торнадо". Три місяці потому ми сформували батальйон "Свята Марія". Сім місяців воювали неофіційно, тоді ще не оформляли, пізніше нас підпорядкували Міністерству внутрішніх справ.
Із Києва відправилися на Маріуполь. Ми взагалі не знали, де їдемо. Жили там на вулиці, приміщень толком не було. Три доби мали вишкіл — від ранку й до опівночі. Вивчали тактику, стрільбу. На четвертий день командир Руслан Оніщенко нас пошикував. Запитав, хто з молодих думає, що готовий іти в бій. Майже всі вийшли, всі були герої — хоча толком ще не вміли воювати.
На Іловайськ колона "Шахтарська" виїхала о п'ятій ранку 14 серпня.
— Я був у формі, кросівках, бронежилеті, балаклаві й одному наколіннику. Ми з товаришем поділилися, — говорить Ігор Кузьо. — Мали по три ріжки патронів і четвертий на автоматі. І були в афганських броніках, називали їх ліфчиками. У них тканина протиралася. Пластини були хороші, а самі чохли — погані.
Їхали довго, жара до 37 градусів. Наш зерновоз був брезентом обтягнутий, а всередині десь 40 людей. Різали той тент ножами, щоб трохи повітря заходило. В колоні мали три вантажні машини, КрАз, чотири позашляховики. Разом десь до 10. Запам'яталося, що дорогою траплялися села з українськими назвами Шевченкове, Запорожець і навіть Українське.
Їхній виїзд став другим боєм під Іловайськом. Перший відбувся 10 серпня. Пізніше його охрестили боєм снайперів, піхота тоді задіяна не була.
— Ми підійшли до міста. Але Оніщенко дав наказ на іншу сторону каналу переходити, бо тоді все зливалося в моменті, — каже "Ґоґа". — Пішли до об'їзної на Іловайськ, це присілкова дорога попри поля зі сторони села Виноградового.
До міста рушили пішки. Посадками й соняшниками, які досі мене дратують. Нам дали дві бойові машини піхоти. Ми рухалися позаду них, я був у першій групі. Йшов з нами і командир "Азова". У складі батальйону були "афганці". Вони говорили: "Тут щось не то, бо нас близько до міста підпускають".
Пройшли поле, побачили п'ятиповерхівки. До міста менше кілометра залишалося, і почав працювати їхній снайпер. Наші зрозуміли звідки і вложили його. Десь збоку був їхній коректувальник, і по нас запрацював міномет. Ішов збоку, але в точку до нас. Ми відступили в посадку. Хтось крикнув "засада". Ми давай відступати вниз, тією ж дорогою, якою прийшли. Підійшли до кінця посадки. Запрацювала наша гармата "Рапіра". Почався обстріл по нашій техніці. Ми повернулися назад. Нас пропустили вниз до Іловайська, щоб зробити кільце. Вороги в соняшниках стояли, десь до 80 чоловік. Там ми і прийняли бій.
Він тривав майже годину.
— Дуже пити хотів, під кулями біг по воду. Все обличчя, рот у солі були. Ми почали відступати. Тоді поранили побратима "Адвоката", — додає Ігор Кузьо. — Я йшов в останній коробці. Ногу схопив корч, маю трохи проблеми з венами. Давай вискакувати на БМП — злітаю, нога неробоча. Друг "Алік" подав руку, витягнув. Відступили. Пізніше нашій артилерії дали координати і вони всіх їх накрили. Ці соняшники там змолотили.
Про те, що їхня атака стала розвідкою з боєм, бійці дізналися пізніше.
— На базу до Маріуполя поверталися вночі. Моя нога тоді посиніла. Старша по медиках "Змія" запитала: "Дитино, хто тебе з такою ногою сюди взяв?" Кажу: "У мене все нормально", — говорить Кузьо. — Лишитися мені заборонили, відправили додому підлікуватися.
Наступного разу вже 19 числа наш батальйон разом із "Донбасом" по залізній дорозі ввійшли в місто. Вони тоді десь до п'яти днів там воювали. Вийшли перед самим котлом. Наш "Шахтарськ" був створений переважно з місцевих — Донецьк, Шахтарськ, Торез. Вони знали всі дороги, де можна вийти.
Хлопці дзвонили, розказували, що там в Іловайську робиться, про бої. У новинах говорили про втрати. Я з батьком товариша зібрав допомогу для наших і поїхали.
3 
1
Коментарі