пʼятниця, 22 листопада 2013 10:15

Спецтема: 81-і роковини Голодомору 1932-1933 років

"Cниться, що їсти хочу — а нічого"

Автор: фото: Олена ЛУЦЕНКО
  Уляна Сватковська стоїть на своєму подвір’ї у селі Ціпки Гадяцького району Полтавщини. Перебралася жити в хату, яку збудувала з чоловіком 56 років тому. Раніше жила з родиною сина Івана, його будинок поряд
Уляна Сватковська стоїть на своєму подвір’ї у селі Ціпки Гадяцького району Полтавщини. Перебралася жити в хату, яку збудувала з чоловіком 56 років тому. Раніше жила з родиною сина Івана, його будинок поряд

— Наша баба ще така гарна, як квітка! На городі вже не порається, але ходить по двору ще вовсю. Три роки тому думали, що вмре. Лежала немічна, я її з ложечки ­годувала. Повний упадок сил був, а тоді лікар зробив укол для серця і вона ожила, — розповідає Ольга Сватковська, 55 років, про свекруху 87-річну Уляну Сватковську із села Ціпки Гадяцького району Полтавщини.

На подвір'ї дві хати. У новішій, цегляній, живе син 55-річний Іван Сватковський із дружиною Ольгою, а у старій, побіленій, глиняній — Уляна Лаврентіївна.

— Наша баба Уляна зараз живе у своїй хаті, хоч раніше з нами була, має свою комнату. А як торік зробили ремонт, вона до себе перебралася. Їсти її звемо до нас. До її печі ми підвели газ, — відкриває старі низькі двері свекрушиного будинку. Назустріч вистрибує сірий кіт, шипить і тікає надвір.

У тісній кухні стоять дві газові плити. Біля них на лавці й підлозі відра й чавуни зі свинячою їжею. У єдиній кімнаті на повну гучність увімкнуто радіо. Транслюють сесію Верховної Ради. До маленького приймача на столі притулилася вухом Уляна Лаврентіївна. Поруч сидить її син 65-річний Олексій Сватковський.

— Мені восімсят год, — червонощока Ульяна Лаврентіївна трясеться. Вона в зеленій хустці, блакитній кофтині і смугастій товстій спідниці.

На вибілених стінах висять армійські й весільні портрети дітей та онуків, обрамлені вишитими рушниками.

— Та які восімдісят, мамо, — перебиває Олексій Васильович. — Вам уже 1 грудня восімдісят восім буде.

— А, точно, дітки, — накриває обома руками коліна в коричневих панчохах, що тримаються на резинках.

Голодомор пам'ятаєте?

— Шо? — перепитує, бо не дочуває. — О-о! Все пам'ятаю, хоч і всього 8 год мала. Їсти мені дуже хотілося, а нічого не було. Ми збирали в лісі дикий щавель, сушили його та товкли. Батько приносив якісь зерновідходи. Мати оладок напече з того листя і відходів, капне туди молока. Були гіркі й погані. Живіт від них здувався і болів. Помню, як уночі батько приходить і питає: "Чи всі ще дітки живі, не повмирали?". — Уляна Лаврентіївна плаче. — Слава Богу, була в нас корівка, хоч якась капля молока. Вона голод помогла пережить. У селі корів забірали, а в нас — нє, бо була спорчена. Її підпалили голодні. Корова жива осталася, але дуже обгоріла — до мняса, з руки її гудували.

Уляна Сватковська родом із села Великі Будища, що за 5 км від Ціпків. У родині було четверо дітей.

— Старша сестра Манька, тоді Ганька, я і брат Ванько. Родився в лютому 33-го. Я прийшла зі школи. Батько розбув. Лізь, каже на піч, грійся. Я залізла, а там дитинка, — усміхається беззубим ротом. — Мати грудьми кормила, та молоко пропадало. Видоє корову, і в соску молока йому. Вони його старалися зберегти, шоб вижив, бо всі дівчата, а це — перший синок. Молоко йому оставляли. Було таке, що нам не оставалося. У колективізацію батька в колгосп хотіли писати, а він не пішов. Казав: "Я вмру, а не піду, щоб був сам хазяїн". Через це позабирали все до квасолини й молотарку відібрали. І матір Оришка Омелянівна в колгосп не пішла, на своїй землі робила, — дивиться на стелю, на балці випалений чорний хрест.

— Сім'я маминої сестри Палажки вся вимерла. Мати зайшла в хату, а вони всі долі лежать — дядько, тітка Палажка і троє синів. А в головах листя свекли нарване. Мабуть наїлися і повмірали.

У голодні роки Уляна Лаврентіївна ходила до школи.

— Ходила, шоб поїсти. Там варили суп. Пшона капельку вкинуть, хоть похльобаю тепленького. Пригадується багато, якби його зовсім не знати, — витирає сльози. — Батьки потім казали, що головне було вижить.

Уляна Лаврентіївна повільно підводиться. Спираючись на стіл підходить до великої скрині під стіною. Відкриває, кришку фіксує палицею, щоб не закрилася.

— Заміж у 23 вийшла за Василя, він був у Ціпках тракторістом. Уже його нема, помер. Гучна свадьба була, я вишила собі сорочку. У мене тут п'ять сорочок, — говорить, перехилившись через край скрині. Дістає акуратно згорнуту вишиванку, перев'язану мотузкою. — Сюди перебралася, бо це ж моя хата, ми її строїли 56 год назад із Васильом. Тут нас 11 чоловік жило й мирилися, — обводить поглядом три односпальні старі ліжка. — Ще піч стояла і піл був. Усі поміщалися.

Одягає поверх кофтини вишиванку. Тремтячими руками ледве застібає виріз на грудях.

— У 43-му потрапила в німецький полон. На воєнній фабриці залізяччя всяке робила, — на ліжку спиряється на три подушки. — Ой, Боже, це був другий голод. Брюкву давали їсти раз у день або шпінат. У суботу на тиждень давали 750 грамів хліба. Я за день його з'їм, а тоді голодна весь тиждень. Згадую все те часто. І сниться, що їсти хочу — а нічого.

Зараз ви читаєте новину «"Cниться, що їсти хочу — а нічого"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути