Владислав Загородній, 31 рік, програміст із Черкас:
— Вразила тотальна привітність і взаємодопомога людей навколо. Незважаючи на те, що поруч були тисячі незнайомців, не виникав страх, що хтось може пограбувати, не було відчуття, що я в чужому місті й відбуваються сутички із силовиками. Атмосфера й піднесення людей давали впевненість у тому, що ми дамо відсіч будь-якій загрозі.
Революція гідності стала випробуванням для мого оточення — зрозумів, хто базікало, а хто реально здатен на дії заради перемоги Майдану.
Олександр Захаров, 56 років, будівельник із Києва:
— Революція гідності асоціюється з відлякуючим стуканням "беркутівцями" палиць об щити і спаленими міліцейськими автобусами на Грушевського. Відчувалося, що це не чергова політична акція, адже люди співали там гімн і ходили не з логотипами політичних сил, а з українськими прапорами.
Юлія Коломієць, 28 років, маркетолог із Києва:
— Я допомагала на Майдані по кухні. Коли почалися серйозні сутички, дівчат просили покинути Майдан. Я пішла додому. Ближче до "Пузатої Хати" на Хрещатику лежали чотири трупи, накриті ковдрами. Цей страх від побаченого пам'ятаю досі. Пісню "Пливе Кача" без сліз слухати не можу. Саме під неї Майданом проносили труни із загиблими.
Валерій Комишин, 67 років, пенсіонер зі Львова:
— Не думав, що Майдан переможе. Зневірився після підпалу силовиками Будинку профспілок. Навколо все палало. Я працював із медиками. Ми несли ноші зі студентом із поламаною ногою. Його трусило й морозило, він повторював однотипні фрази, боявся, що нас усіх уб'ють.
Олег КасЬянов, 34 роки, ветеринар із Харкова:
— Приємно було чути таку кількість української мови навколо. Більш як 90 відсотків розмовляли нею. Познайомилися із багатьма інтелігентними людьми з усієї України. З викладачем із Вінниці й досі підтримую дружні стосунки, він став хрещеним батьком доньки. Я ночував у Будинку профспілок, допомагав функціонуванню наметового містечка, запам'ятав запах майданівського диму. Коли чую подібний, згадую Революцію гідності.
Віктор Власюк, 35 років. м. Київ:
— Коли почалася Революція гідності, працював звукорежисером у театрі імені Івана Франка в Києві. 20 лютого вбили мого товариша Андрія Мовчана. Він був у театрі освітлювачем. Разом знаходилися біля Будинку профспілок, який підпалили 19 лютого. Рятували все, що могли. Йдемо разом, Андрій несе книжки, я раптом оглядаюся, а він уже на землі. Мав кілька вогнепальних поранень. У людей стріляли без розбору. Перед очима — бруківка, барикади, тіла, які треба було виносити з натовпу.
2 
35413
Коментарі