— Життя несправедливе: помирають ті, хто хоче жити. Я щодня чекаю смерті, а вона мене оминає. Думаю, може, я — вічний жид, — говорить 52-річна Ірина Горностай.
Сідає на дерев'яну лаву біля могили сина на цвинтарі у райцентрі Старий Самбір на Львівщині. На ній установлена статуя ангела з білого мармуру. На табличці напис: "Назарко Горностай, 1982-1987".
— У мене все життя пішло шкереберть, — говорить монотонно. — Коли вчилася у старших класах, з колєжанками пішли на базар по подарунок учительці. Здається, то було 8 Березня. Біля ринку стояла стара циганка з бридкою бородавкою на лиці. Перепинила нас, хотіла погадати. Ми сміялися, не вірили в її карти. Вона звернулася до мене: "Дуже не смійся, бо все життя проплачеш. Понесеш велику втрату. За нею одразу ше більшу". Пропонувала позолотити ручку, аби відвернути від мене біду. Я пішла геть. Циганка спливла у пам'яті, коли з Назарчиком прощалася. Можливо, якби тоді грошей не шкодувала, нині б жила, як нормальні люди, — з кишені чорних штанів дістає серветку. Витирає порох із надгробної плити.
— У 20 вийшла заміж. Не скажу, що Ігоря шалено кохала. Він тоді усім дівчатам подобався, а обрав мене. Усі сильно заздрили. Мама донині переконана, що заздрісники шось на долю поробили.
Через рік синочка народила. Ігоря на хрестинах не було. Поїхав у Сургут на заробітки, мене вагітною залишив. Там на шахті працював. Пересилав гроші, я йому — фотографії малого. Питала, коли повернеться. Після Різдва чоловік запросив нас до себе у Сургут. Хотів познайомитися із сином. Я не вагалася, одразу купила квитки на московський потяг. Звідти мали їхати до Сургута. Мама вмовляла почекати до літа. Не послухала. У дорозі були дві доби. Назарко втомився, часто прилягав. Питала, чи його щось болить. Заперечував, боявся, аби не зірвалася зустріч із татом.
Ігор зустрів нас на вокзалі. Поводився, наче чужий. "Сину, привіт", — сказав сухо, малого навіть не обійняв. Дорогою м'явся, наче хотів шось сказати. Не відважився. Здивувалася, чого дзвонить у двері власної квартирі. Відчинила жінка у фартуху. Далі для мене все відбувалося, наче в тумані: "Познайомся, це Надя, моя дружина. Назарко, у тебе є братик та сестричка". Я псіханула, взяла малого за руку і втекла. Ігор біг за нами. Казав, що не міг більше брехати. Узяла квиток на найближчий поїзд до Москви і сказала, аби відчепився. Несамовито ридала. Прийшла до тями, коли мене обійняв Назар. Ніколи не забуду його слова: "Мамо, все буде добре. У тебе є я". Я ж тоді не розуміла, що історія з Ігорем — єрунда.
У купе в Назара піднялася температура до 40. У Москві на вокзалі забрала "швидка". У лікарні Назарка не стало. У дорозі підчепив дифтерію. Все, не можу більше про то говорити, — плаче.
— Після похорону приготувала таблетки. Дуже хотіла до Назарка, — показує чорно-біле фото русявого хлопчика у шортах. — Стримало те, що попаду в пекло. А моє ангелятко чекає мене в раю. Всі ці роки не жила, а існувала. На роботу не влаштовувалася. А для чого мені гроші? З батьками на їхню пенсію живу. Ігор навіть на похорон не приїхав.
2 
1
Коментарі
3