Ексклюзиви
Вівторок, 21 серпня 2018 06:05

"Биков поспорив, що зможе надоїти молока. Дівчата підсунули йому корову в запуску"
2

Верба, що потрапила у стрічку ”Максим Перепелиця”, досі росте у Савинцях Миргородського району на Полтавщині. Дерево показують, коли головний герой несе букет коханій Марусі
Фото: Ірина Бабенко
Петро Овчаренко знявся в епізоді комедії ”Максим Перепелиця”. Про ті часи розповідає сусідці

— Місцевим за участь у масовці платили за день 3–5 рублів — як за місяць роботи в колгоспі. Режисер був строгий, всі слухалися. Врємя було післявоєнне, дисципліна держалась, — 74-річний Іван Колісник із Савинців Миргородського району на Полтавщині згадує, як у селі знімали фільм "Максим Перепелиця".

У цьому селі фільмували з десяток радянських кінокартин. Найвідоміші — "Максим Перепелиця", "Тарас Шевченко", "Лимерівна".

— Приїхали нєсколько машин і автобус, — продовжує Іван Михайлович. Одягнутий у шорти, на грудях — масивний срібний ланцюг із хрестом. — Ми, діти, бігли за ними по куряві. Нам розрішили сісти в автобус. Покатали вулицями, а потім дали кусок хліба з маслом. Скільки живу — той смак нічого не перебило.

"Максим Перепелиця" вийшов на екрани 1955 року. У Савинцях працювали майже місяць. Знімальна група й актори оселялися в місцевих.

— Леоніда Бикова пам'ятаю, — говорить Колісник. — Низенький такий, красиво танцював. Коло нього постійно збиралися хлопці й дівчата. Реготали, бо хохмив талановито. На танцях вибирав найвищу, дебелу дівку, притискався до неї і дивився знизу в очі. Всі плакали од сміху.

Любив парне молоко. Із доярками на фермі поспорив, що зможе надоїти молока. Дівчата підсунули йому корову в запуску. І сміялися, дивлячись, як у Бикова нічого не виходить. Кажуть, він полюбив нині покійну Марію Товстоліт. Мала товстелезну косу, гарно співала. Все просився їй коси заплести, — Іван Михайлович витирає рукою червону лавку, запрошує присісти.

— Савинці для зйомок вибрали через красу природи. Тут своя Швейцарія: стоїш на горі, а внизу — білі садки. Була й друга причина — не мали електрики. Для фільмів це підходило, щоб потім у кадрах про минуле стовпи не замальовувати. Досі пам'ятаю, як після першої лампочки в хаті батько й мати плакали, хрестилися й обнімалися.

Зараз живем непогано, але не на широку ногу. Знавали і луччі врємєна. От дали субсидії, а потім забрали. У мене пенсія 1800 гривень, 1300 віддаю за комунальні. А ще люблю рибалку. Понакупив крючків, ліску — сотні нема. Цього року померла жінка, остався з сином і невісткою. Тільки й радості — поїхати на Сорочинський ярмарок, купити внукам подарків і собі щось із рибальства.

— Помню, як із мужиками їздили в Сорочинці. Сядемо, візьмемо шашличку, 100 грамів — і споримо. Треба ж доказать, що торік ярмарок був луччий, а в цьому — нікуди не годиться, — каже Іван Колісник.

У Савинцях є 850 жителів. Село розташоване на березі річки Псел. Працюють школа, дитсадок, бібліотека, амбулаторія, будинок культури, пошта, п'ять магазинів і церква Київського патріархату.

На червоній "дев'ятці" нас зустрічає голова 46-річний Олександр Тищицький. Високий, у світлих брюках. Пасок підібраний під відтінок взуття. Головує сім років. Їдемо на сільський стадіон. Увечері тут гратиме місцева футбольна команда "Олімпія" проти полтавського "Легіону". Кілька років поспіль "Олімпія" — чемпіон області. Арену готують до півфіналу. Газон косять двоє чоловіків. Третій — фарбує лінії. Поряд трактор рівняє ґрунтову дорогу.

— У команді з Полтави є футболісти, які грали у збірній України. Брати Ротані, Краснопьоров, який виступав за "Ворсклу" і "Металіст", колишній "динамівець" Мелащенко. На таку гру поприїжджають із Миргорода, Великих Сорочинців і Шишаків, — пояснює Тищицький.

До перших хат на пагорбі — метрів 300. Вдалині видніється покривлена верба. Вона потрапила в кадри фільму "Максим Перепелиця" — коли головний герой біжить із квітами до коханої Марусі.

— Верба — наш символ і кінозірка. Ствол згнив давно, але по корі до гілок іде живлення, — каже сільський голова.

За кількасот метрів живе ­Петро Овчаренко, 80 років. Він теж пам'ятає зйомки фільму.

— Серед річки поставили спиляну вербу. По сценарію, на вєткі залізла Маруся, а Максим їй цвіти приніс. Кілька раз щось там у них не получалося. Я плив у лодці, розвернутий спиною. Отак у фільм і попав.

Кіностудії раньше приїжджали щороку. Пили, дівчат любили, брали рибу і фрукти. Але вже років із 10 нікого нема, — Петро Павлович розправляє сиве волосся на грудях.

Поруч із ним стоїть сусідка в помаранчевій хустці. Представлятися не хоче. Просить передати Гройсману листа. У прізвищі прем'єра наголос ставить на останньому складі.

— Напишу, щоб газ дав по справедливості. Біля Савинців його добувають, а платим, як усі. Хотя транспортувати нікуди не нада. Із такою ціною прийдеться хату продавати, бо не розплатимся, — каже жінка.

Із робочих місць у Савинцях — держустанови, сільськогосподарське підприємство, пилорама і газова компанія, що видобуває паливо на території села. Молодь їде на навчання до Полтави, Києва і Харкова.

— У селі важкувато. Живем од зарплати до зарплати, — каже вчителька історії 30-річна Ольга Постіл. Говоримо із нею біля школи. — Більшість молодьожі мріє вирватися. Студенти майже не приїжджають додому — гроші їм на карту можна кинути. Моїй доньці Юлії 7 років, а вже хоче жити тільки в городі.

Учителі — інтелігенти тільки на роботі. Після уроків стаємо колгоспницями, бо треба держати корів і свиней. Добре, хоч клуб зробили. Там інтернет є. З Миргорода приїжджає хореограф, із сусідньої Великої Обухівки — викладач вокалу. Відкрили секцію фітнесу, гімнастики, різьблення по дереву і гри на музичних інструментах.

— Сьогодні ж футбол. Біжу забрати товариша, — 64-річний Анатолій поспі­шає вулицею, говорить на ходу. — На життя не жалуюся, скучати ніколи — держу дві корови, маю дев'ять паїв, із голоду не умру. Главне, що діти й онуки радують, — останні слова викрикує здалеку.

Завертає до магазину і вискакує вже з пляшкою пива.

О 17:00 вулиці Савинців порожніють. Зрідка проїжджають мотоцикли у бік стадіону. Починається футбольний матч.

На лавах — до 200 уболівальників. Деякі стоять окремо в тіні дерева. Біля них припарковані дорогі японські позашляховики. Дають настанови футболістам, періодично сваряться із суддями.

У третьому ряду лузає насіння 50-річна Любов Носенко.

— Футбол люблю. Так само й сини — один он сидить на тому боці поля. Переживаю, щоб їх не забрали в АТО. Аби бистріше закончилася ця колотнеча — відгородити б той Донбас, щоб наші діти не гинули. А в селі можна жити. І роботу найти, й простеньку медичну допомогу отримати.

"Олімпія" забиває гол. Трибуни зриваються, хтось дує в гучну дудку. Глядачі коментують гру і кричать після гострих спортивних моментів. У другому таймі місцеві футболісти з рахунком 3:1 переграють полтавський клуб. Савинчани виглядають щасливими. Невеликими компаніями розходяться по хатах.

6 українських акторів знялися у радянській стрічці "Максим Перепелиця": Леонід Биков, Микола Яковченко, Василь Фущич, Таїсія Литвиненко, Сергій Сібель, Михайло Крамар. Окрім Савинців на Полтавшині, зйомки проводили в селі Гусинці Бориспільського району Київської області — робили кадри у військовій частині. А також у Ленінградській області Росії.

М'ясо скуповують по 45 гривень, а продають по 100

— Держим трактор тільки для себе. Бо солярка й обслуговування — дорогі. Роблю на своїх огородах та одному паї, — каже 38-річний Микола Козоріз із Савинців Миргородського району на Полтавщині. — Днями устроївся трактористом в сільськогосподарське підприємтво. Платять мінімалку, а місце знайти непросто. Із сучасною технікою кількість робітників сократили в рази.

Козорізи виховують п'ятьох дітей віком від 3 до 16 років.

— Працювати по хазяйству дітей не заставляю. Бо важко, ще наробляться. Із чоловіком усі сили готові віддати, щоб діти в городі устроїлися, — каже Ніна Козоріз, 36 років. — Старша Карина учиться в Полтаві на фельдшера-акушера. За рік треба віддати 11 тисяч і ще сім — за общєжитіє. Тримаємо 10 свиней, три корови і теля. Молоко беруть за безцінь — 4 гривні за літр. Має бути хоча б 7.

За 10 років у Савинцях приватне поголів'я корів зменшилося вчетверо. Біля деяких дворів споруджені невеликі комори з металопрофілю. Це пункти прийому молока. Їх звели на вимогу ветслужби, щоб товар не стояв на відкритому повітрі.

— На селянах заробляють перекупи. М'ясо забирають по 45 гривень, у городі продають від 100 за кіло. Ми ж остаємся ні з чим. Года три назад на море змогли вирватися. А тепер і на школу нереально скупитися. Як гляну в телевізор на морди політиків — одні брехуни.

Зараз ви читаєте новину «"Биков поспорив, що зможе надоїти молока. Дівчата підсунули йому корову в запуску"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода