51-шу окрему механізовану бригаду, 17 бійців якої загинули під Волновахою, майже в повному складі вивели з Донбасу. Передислокували на полігон "Широкий лан" у Миколаївську область.
1 червня на полігон привезли продукти, які зібрали жителі Волині.
— 17 тонн привезли, — каже 53-річний Микола Собуцький, представник волинської облдержадміністрації. Він супроводжував вантаж. — Люди для своїх військових цілу фуру харчів зібрали. Ну, і нам би з хлопцями поговорити. Бо родичі за них дуже переживають, — звертається до начальника полігону.
До фури підходять кілька офіцерів.
— 80 відсотків бригади перебувають зараз тут, — говорить виконувач обов'язків командира бригади полковник Павло Пивоваренко. — 366 чоловік залишилися в зоні дії АТО, але за власною волею. Командування вирішило, що ми понесли втрати через недостатню підготовку. Тому будемо проходити відновлення боєздатності — повний цикл навчань.
— Матері солдатів скаржаться, що їх не вчили. Дехто навіть автомата в руках не тримав, що бійців на полігоні в Рівному поїли горілкою. А потім ще і надурили. Замість того, щоб охороняти волинський кордон, відправили на Донбас воювати, — розповідає представник ОДА.
— Ну, хто їх поїв?! — заперечує полковник. — Розумієте, проблем насправді купа. Наша бригада була кадрована, нас було 500 чоловік. А тут розгорнули майже до 5000. Усі командири низової ланки — призовники. Вони не вміють керувати, а кадрові офіцери за усіма не встигають. От уявіть, ми коли пересуваємось по території, завжди через населені пункти проходимо. Бійці десь і скуплюються спиртним. Коли по підрозділах їздили, скрізь п'яні були. Горілку відбирали, виливали. А вони кричать на нас "шакали" і знову за своє. Майдан навчив їх, що все можна криком узяти, бійці не хочуть командирів слухати. А почни їх карати, воно хоч і є закон, але завтра їхні родичі до нас прибіжать. Ми їх в якійсь мірі розуміємо, у кожного свої проблеми. Та відпускати додому — це ж президент повинен підписати указ про демобілізацію. Але нічого, зараз ми огляд проведемо. Усіх баламутів ізолюємо, і все нормалізується. Бо часто через трьох-чотирьох крикунів ціла рота стає небоєздатною.
На вулиці починається злива. Усі ховаються під навіси. Микола Тихонович просить відвезти до місця розташування солдатів. Їхні намети стоять у полі. Бо на полігоні немає місця, щоб розмістити таку кількість бійців.
— Ой ні, ви туди не доїдете. Бачите, який дощ, — відмовляє командир частини. — Там дорога ґрунтова, а в нас усю ніч дощ йшов.
Частина бійців проходять медогляд на полігоні. Підходимо до групи з 30 осіб.
— Хлопці, ви з Волині? — питає Микола Тихонович. Ті відповідають ствердно. — Розкажіть, які у вас тут проблеми, що вам треба?
— Нам треба, щоб нас додому відпустили, — каже один із солдатів. — Нас обіцяли на 45 днів мобілізувати, а скільки вже тримають? Що ми одні в усій країні? Хай ще інші послужать.
— Ми хотіли до вас у табір доїхати, але командири кажуть, що там болото, — пояснюємо солдатам.
— В голові у них болото, — викрикує один. — Вони просто не хочуть, щоб ви бачили, як ми живемо. Що у нас немає там умов нормальних. Матраци ще не довезли, спимо на нарах.
Підходить підполковник Іван Підопригора, мовчки слухає, не втручається. Солдатів кличуть на медогляд.
— Бачите, — говорить підполковник. — Купа проблем особистих, плюс воєнкоми набрали всіх підряд, не дивлячись на сім'ї, вік.
3 
1
Коментарі