Анатолію Дімарову замість гранати видали цеглу

 

— У липні 1941-го отримав сім куль автоматних у руку. Під ногами міна вибухнула, але кістку не перебило, тільки осколками зачепило. 1943-го я був непридатний для служби — інвалід ІІ групи. Організував партизанський загін. Узимку радянські війська підійшли від Сталінграда до Дінця. Полковник, що зайняв село, мене обняв, обцілував. Сказав, що вперше бачить партизан. А через тиждень усе чоловіче населення від 16 до 50 років — напівсліпих, глухих, аби ноги були цілі — погнали через Дінець під Святогірськ.

На санях привезли гору цегли. Кожному дали по півцеглини. Вивели на берег озера замерзлого 500 душ і сказали: "Будете змивати свою вину життя під окупантами кров"ю. Біжіть по кризі. Бачите мур 4-метровий? Там німці залягли з кулеметами. Добігайте, кидайте каміння. Вони подумають, що це гранати. Принишкнуть, а ви стрибайте й відбирайте зброю".

Уціліло, може, із десяток. У тому числі я. Таке знищення чоловічого населення було по всій Україні. Жукова питали: "Товарищ маршал, как же мы без понтонов Днепр будем форсировать?" — "А вам хохлов будет мало? По их спинах пройдем".

Я скільки живу, не святкував 9 травня ніколи. Хоч перемозі дуже радів.

×