— Ого, оце масштаб, — вигукує полтавка 52-річна Людмила Бражник. 16 серпня о дев'ятій ранку вперше за 15 років приїхала на Сорочинський ярмарок — у село Великі Сорочинці Миргородського району Полтавщини. Заходить через центральний вхід. — Раніше продавців було менше. А це справжній млин, наподобіє такого тільки в Диканці бачила. Шкода, усередину ніяк попасти. Краще загляну в капличку.
Відчиняє двері дерев'яної церкви. На стінах розвішані ікони. Посеред приміщення навколішки чоловік у штанях й білій сорочці миє підлогу.
— Не заважатиму, пройдуся до українського двору, — каже жінка.
Біля церкви глиняна хата із солом'яною стріхою. Поряд комора. На вході охоронець.
— Заходити не можна, — загороджує прохід. — Отримав наказ нікого не пускати.
— От тобі й маєш, — сплескує руками Людмила Кузьмівна. — Скільки цікавого, а щоб ближче роздивитися, зась.
Покупців на ярмарку мало. Найбільше ходять по центральних рядах. На трьох сценах виступають народні колективи, їх майже ніхто не слухає.
— Знайомі кажуть, торік тут більше людей було, — каже Людмила.
Прямує до прилавків із вишиванками, роздивляється білу сорочку.
— Ручна робота, — говорить. — Візерунок із лицьового боку такий самий як із вивороту. Якби робили на машинці, стирчали б нитки. Почом така?
— 2 тисячі, — усміхається продавець. — Купуйте, зносу не буде.
Людмила мовчки відходить. В іншому кінці ярмарку торгують пальтами, взуттям, джинсами. Жінка приміряє синій пуховик на гусячому пір'ї за 1885 грн.
— Уступите сотню? — питає.
— Ні, хочте то беріть дешевшу модель.
Людмила Кузьмівна дістає 1600 грн, у гаманці залишається 400.
— Це все, що в мене є, — простягає гроші. — А така ж одежина гарна.
Продавщиця кривить губи, переминається з ноги на ногу.
— Гаразд, беріть, — загортає пуховика в пакет.
— Оце вже не даремно з'їздила, — говорить Людмила Кузьмівна, коли відходить від намету. — В Полтаві такий гривень на 200 дорожчий.
У продуктовій частині ярмарку представники фірми з Донецька дають пробувати халву. Стоять на ярмарку щороку. На пластикових тарілках шматочки ванільної, арахісової, шоколадної та з цілим арахісом. Людмила куштує кожен вид, бере 500 г халви з арахісом. Має заплатити 25 грн, домовляється за 20.
— Тепер пити хочеться, а колонки не бачу. Купована ж вода дорога.
— Тут нормальної води попить немає, — каже їй 36-річна Лідія Юхименко із Сум. — Біля адміністрації ярмарку колонка стирчить, щоб її пити, кип'ятить треба.
Людмила Бражник роздивляється навколо. За 200 м презентують "Миргородську" мінеральну воду. Випиває склянку слабогазованої й негазованої.
— От, — сміється. — Безплатно поїла й попила.
Під вивіскою "Узбецькі страви", стоять мішки з чаєм та чечевицею. Жінка бере дрібку чаю, розжовує.
— Вкус гарний, міцний, — бере 100 г за 20 грн.
За 4 год. розпитує перехожих, де знайти туалет.
— Той, що на автобусній зупинці, страшезний. Кабінки брудні, перегородки такі вузькі, що, як присядеш, плечима торкаєшся, — говорить 35-річна Марія Іванівна з Чернігова. За руку тримає 6-річного сина. — На самому ярмарку більшість вонючі. Хоча в кінці рядів є платна вбиральня, там, як дома.
Людмила Кузьмівна підходить до платного. Віддає 3 грн, отримує квитанцію. У приміщенні євроремонт. До жіночого туалету черга 20 людей. Частина жінок не витримують, бігають у кабінки чоловічої вбиральні.
Дорогою з ярмарку Людмила Бражник зазирає між рядами з Опішнянською керамікою. Купує глиняну пляшку для вина у формі бика за 85 грн.
— Стомилася, — витирає піт із чола. — Шикарно провела час, але, як не вмієш торгуватися, на ярмарок треба брати мішок грошей.
Уздовж дороги до автостанції продають глечики, ляльки-мотанки. Поряд намети.
— Вони що, прямо тут ночують, — дивується Людмила. — А хіба не можна зняти комнату в селі, он скільки об'яв на деревах висить.
— Мєстні за ніч від 100 гривень із людини хочуть, — відповідає одна з продавщиць. — Якби ще й на житло витрачали, взагалі нічого не заробили б.
Розмітають гарячі калачі й самсу
Обід на Сорочинському ярмарку обійдеться у 25-70 грн. Найчастіше купують плов, рибу та лаваш у вірмен. Із десертів обирають гарячі калачі.
— Не лежіть на печі, їжте наші калачі, — вигукує чоловік у білому фартуху з написом "Кюртош калач". За ним п'ятеро пекарів на спеціальних валиках скручують тісто. Готову випічку посипають горіхами, шоколадом, маком або кокосовою стружкою. Коштує калач 10-15 грн.
У черзі стоять 38 чоловік.
— Хватить кричати. Вже голова болить, — повна жінка замовляє чотири калачі з маком і чотири з горіхами. Платить 100 грн. — Усі й так про вашу вкуснятину знають. Я з другого кінця ярмарку 20 хвилин сюди топала. А щоб солоненьке поїсти, то йдемо по скумбрію на шампурі.
Рибу готують за рецептом вірменської кухні у центральному ряду в кафе "До куми". Морожену скумбрію цілу, не чищену насаджують на шампур і смажать, як шашлик. Беруть 15 грн за 100 г. Порція виходить на 50-60 грн. Замовляє кожен другий відвідувач.
На початку рядів кафе й ресторанів вірмени готують національні страви. Поряд з їхнім павільйоном стоїть натовп ярмаркувальників.
— Кожен рік приїжджаю на ярмарок, щоб поїсти справжнього вірменського лаваша, — говорить 26-річний Максим з Миргорода. — Готують прямо при тобі в напівкруглій печі. Печеться на її стінках. Коштує 10 гривень. До нього беру плов за 25. У ньому й близько немає штучних приправ. Готують, знову ж таки при тобі у величезному казані, видно весь процес.
В узбеків, які щороку стоять на центральній алеї за млином, розбирають самсу.
— Її розмітають із такою швидкістю, що не встигає холонути, — сміється чоловік із Полтави, стоїть п'ятий у черзі за випічкою. — Завжди багато м'яса, тісто аж хрумтить, і ціна всього 10 гривень.
6 
1
Коментарі
1