— В аеропорт залітають осколки, снаряди, пулі обичні, крупнокаліберні. Головне — не ховатися. Бо по-любому знайде, — розповідає 46-річний кіборг Сергій Куліков. Служить у 79-й аеромобільній бригаді. У грудні торік його нагородили орденом "За мужність" третього ступеня.
Сергій родом із міста Звенигородка Черкаської області. Воювати пішов добровольцем. Раніше виготовляв меблі. Має дві доньки 26 і 8 років, 12-місячну онуку. Зустрічаємося у Звенигородці.
— Зараз у відпустці, але треба в госпіталь, у мене спина хвора. Через це не можу носити бронежилет. Не одягав його і в Донецькому аеропорту, — каже. — Вдома дехто говорить, що я орден купив. Смішні люди. Порошенко указ підписував. Як можна домовитися простому чоловікові за орден із Порошенком?
Показує на телефоні відео, як терористи обстрілюють аеропорт.
— У 79-ту бригаду попав після учебки в Ужгороді. Нас із тисячі відібрали 13 чоловік. Були у Волновасі, Дебальцевому. Донецький аеропорт постійно в оточенні. Треба проскакувати з боєм. Коли виходили останній раз, наш БТР підбили. Але дав Бог, що живі лишилися. Там не думаєш, щоб відпочити чи лишній час поспати, поїсти щось. Було таке, що стояли 10 днів без хліба і води. Караван ждем кожну ніч, а його нема. Караван — це один-два БТРи. Я стояв на такому участку, де міг палити вогонь. Трохи грівся. Хлопці приходили сушити носки. Дехто на своєму участку навіть цигарку запалити не міг, бо снайпер побачить. Перший час ще щось готували їсти, а потім уже не було можливості. Літає пил від бетону і скловати. Чухати тіло не можна, зразу подразнення й абсцеси. Ні вологі серветки, ні спреї для дезінфекції не помагають. 10–12 днів ти виживаєш. Брали з собою мівіну, рафінад. Розжував, водою запив, і все. Найбільше берегли водітєля БТРа, бо в критичний момент тільки він нас міг вивезти звідти. А якось обстріл сильний був, поранених багато. Я виносив непритомного пораненого. Тримаю його і відстрілююся. Сам би не виніс. А тут водій Олег Бача біжить. Підхвачує пораненого, а я за другим вертаюся. Тоді Олегу попала в щоку пуля. Вибила зуби й вийшла ротом. Пощастило, що живий лишився. А він все одно вивозив поранених. Проїжджав під обстрілами там, де проїхати не можна було без підтримки з повітря і десанту. Назад вертався. Ще по ходу міг нам захопити води і хліба.
Сергій скурює кілька цигарок.
— Спокійно згадувати не можу, — говорить. — У одному селі розійшлися із сєпарами мирно. Ми приїхали скуплятися в магазин, і вони там були. Стріляти не могли, бо діти кругом. Люди їм грузили на БТР і їжу, й одежу. Попросив у місцевих картоплі, щоб суп зварити. Не дали. Одна жінка назвала бендерою. Питаю: я когось розстріляв у селі, ізнасілував, ограбив? "Нє, ну ти один хароший бендера". А було таке, що підходить жінка й говорить: "Продай каску і бронік, у мене син воює в ДНР". Кажу, щоб він мене вбив? Якось захожу в магазин. Там дівчинка маленька з мамою прийшли до бабушки, вона торгувала. Розговорилися з дитиною. Дав їй цукерок, згущенки. Питаю маму, чого тримаєш дитину? Тут будуть лупити "Градами". Їдьте в Росію, ви ж хотіли туди. "Нє, ми в Росію не хочемо". То їдьте у центральну Україну. "Нє, там лагеря". За два дні, приходить і каже, що відправила дитину в Дніпропетровськ. Мала передзвонила. Говорить: мамо тут нема фашистів, тут, як у нас до війни. Я горжуся, що цю дитину спас. Коли ми поїхали з аеропорта, хлопці ще ходили в той магазин. Розказували, тітка давала дві булки хліба і просила мені передати.
1 
1
Коментарі