За 3 км від Ужгорода поблизу села Барвінок розташоване міське звалище. Має 9 га. Щодня сюди звозять по 800 кубометрів сміття з міста та навколишніх сіл.
О 10.00 на полігоні гамірно. Заїжджають та виїжджають вантажівки. У центрі серед кольорових поліетиленових пакетів порпаються кількадесят людей.
— Кухню привезли! — гукає смаглявий молодий чоловік.
Семеро циган поспішають до вантажівки, яка доставила відходи з кондитерського цеху.
— Ой, мамочка родная, напечу дітям пиріжків, — повновида циганка Ольга виймає із сміття пакет із сирим тістом. Відкладає його вбік. — А, та тут ціла гостина, — радісно вигукує. Розриває пакет із випічкою. — Петя, давай кульок — маєме обід.
Набирає повну торбу покришеного печива, облизує пальці. Троє циган сідають на мішки зі сміттям і смакують солодощами.
— На полігоні роблять около 50 циган, — огрядний ром Анатолій сідає у старі "жигулі". — Главний тут — я. Не всі цигани чесні, тому я тут ними управляю.
Каже, на полігоні працює 10 років. Наглядає за порядком серед своїх. Зарплату отримує з комунального господарства міста.
За 10 м на гірці з утрамбованого непотребу працюють четверо жінок. Збирають пластик, метал та картон. Сортують і складають у великі лантухи.
— Живу тут вісім років, — говорить 30-річна Катерина Вароді. — З чоловіком построїлисьме собі хижу, — махає в бік лісу на чотири невеликі бараки з фанери. — Живеме туй і влітку, і взимку. Кроме нас, тут іще дві сім'ї. Я колись жила в городі, закончила дев'ять класів. Довгий час робила уборщіцов у кафе. Але приходилося вночі вертатися через город додому, я боялася і лишила роботу. Ми з Женьою перебралися сюда, бо молодші сестри повиходили заміж. Усім стало тісно в двох комнатах. Женя у мене з Ніколаєва. Приїхав в Ужгород, побачив мене і тут остався. Маєме сина і дочку. Їх лишили коло моєї мами. Діти ходять у школу. Тут їм нічого робити.
Щодня прокидається о п'ятій. Тоді ж на полігон заїжджають перші вантажівки з відходами. Збирає пластикові пляшки, чоловік Євген — метал. Увечері здають на приймальні пункти.
— За кіло пластику дають 93 копійки, за метал — гривню 40. За день можу заробити до 100 гривень. За місяць 2–3 тисячі.
Поряд перебирає сміття 34-річна Ілона. Їй допомагає син.
— Живеме на Радванці (ромський мікрорайон Ужгорода. — "ГПУ"). Кроме Сергія, маю ще трьох дітей — Серену, Еміля і Сашу. Чоловік мене бросив, тому мушу сама заробляти на дітей і на свого хворого батька. Вроді й непогано заробляю, але всьо проїдаєме. А шо лишається, отдаю за лікарства, бо ми з батьком туберкульозні.
Недавно її син знайшов у старому гаманці $3.
— Пірвав кошельок, а там три бакси, — всміхається мати. — Здав їх валютчикам за 15 гривень. За сі гроші купив собі печення і солодку воду. Виброшені продукти не беру. Боюся за дітей, щоб не заболіли.
— Та шо там твої три долари? — гукає смаглявий 30-річний Алік. Він складає у поліетиленовий мішок металеве пруття. — Я дня три тому найшов золоту цепочку на 1,5 грама. Хочу здати її та купити дитині серьожки. Але такого куша, як два роки тому зірвав Толік, ні в кого не було. Представте, привіз мусоровоз старий диван. Толік із хлопцями давай його розрізати, щоб спалити. А оттуда випадає кульок із баксами. Два года можна жити безпроблємно. Він зразу машину собі купив, дом почав строїти. Як паспорт находимо — віддаємо старшому, а він передає комунальщикам. А там най уже самі розбираються.
На горі бігають четверо псів.
— То мої собачки, — розказує 55-річна Розалія Вароді. — Маю їх шестеро. Живу тут у бараку із старшим сином. Він непутящий, випити любить, — сідає на утрамбований мішок із пластиком.
— Та я мушу випити, бо тут іначе із цим смородом робити невозможно, — із барака виходить її син 27-річний Барталон. Обличчя опухле, під очима червоні мішки. — Дайте десятку на 100 грам, — просить.
— Жінку відвіз у больницю, бо має язву, а сам мені нерви їсть, — скаржиться Розалія. — У мене життя тяжкоє. В молодості осталася без чоловіка, бо пив, мене бив. Сама виростила двох синів. 15 років проробила на заводі "Турбогаз". Одної весни прийшла повінь, мій дом змило. Ми лишилися на вулиці з дітьми, перебралися на смітник. За тиждень назбираю оцю купу пластмаси. Здам її за гривень 400. Буде на кофе, сігарєти, макарони і м'ясо. Часто находимо на мусорі гроші. Але вони нещасливі: як приходять, так і уходять. Недавно найшла тисячу гривень. Купили собі телефон, оділися — і грошей нема.
3 
1
Коментарі