- Візьми почитай, це українська "Лоліта", - каже подруга і простягає новеньку в білій м'якій обкладинці "Дівчину з ведмедиком" Віктора Домонтовича. Російську "Лоліту" я так і не подужала. Може, запізно взялася - у 22, а її років у 15 треба було читати. Але книжку беру.
Пізно ввечері ледве встигаю прошмигнути у двері вагона, що вже зачиняються. Їду стоячи, однією рукою тримаю поручень, другою - Домонтовича. Відчуваю, як до моєї спини притискається круглий живіт. Прямо у вухо чую важке чоловіче сопіння. Вже майже північ, я - у спідниці, а ще ж від метро хвилин 15 іти. Звільняється місце, вислизаю з пастки між чоловічим пузом і грудьми огрядної жінки.
Ви неправильно мене зрозуміли. Не кожна ж дівчина читає Домонтовича
За кілька хвилин пузань простягає до мого обличчя мобільний із текстом на екрані: "Ви до якої станції?" Роблю вигляд, що нічого не бачу й обіцяю собі більше ніколи не повертатися додому пізно. Він різко смикає мобільним, так, що не помітити його я просто не можу. Піднімаю очі й заперечно хитаю головою - ні, не відповідатиму. За кілька хвилин знову простягає мені телефон: "Вибачте. Ви, певно, неправильно мене зрозуміли. Не кожна ж дівчина читає Домонтовича". Виходить на станції "Мінська". Із полегшенням їду далі, до кінцевої.
Дорогою додому заходжу в супермаркет. Домонтовича несу в руках, бо завеликий для сумочки. На касі помічаю на собі погляд досить у моєму смаку хлопа. Піднімаю очі - усміхається. Трохи схиляє голову й читає напис на моїй книжці. Його очі округлюються. "Домонтович?", - перше, що він каже, потім якісь компліменти. Усміхаюсь і швиденько втікаю.
Удома їм куплену диню й думаю: "Ну, і дурепа". Це ж, певно, класні хлопи були, раз знають, хто такий Домонтович. Нехай перший - із животом, але ж другий - досить цікавий.
Наступного дня кажу подрузі, що доки не знайду собі кавалера, книжки їй не віддам.
1 
1
Коментарі
31