Коли наша сімейка розрослася, ми продали дві невеличкі батьківські квартири й узялися купувати більшу. В улюблених районах нічого путнього не "світило". Довелось шукати на Позняках.
Вибрали хоч і не найкращу, зате з розкішним краєвидом. З балкона виднілись дніпрові пагорби та Видубицький монастир. Через дорогу — невеличке, заросле вербами озерце. За ним — уламок автентичного села Позняки. Щороку жаб"ячий хор сповіщав про весну. Згодом починали заливатися солов"ї.
"Захмарилося" торік. Новобудови наполегливо оточували нашу оазу. Однак місцеві функціонери запевнили мешканців, що озеро розчистять і зроблять там парк відпочинку.
По зимі я запізно відчинила балконні двері. Згодом зрозуміла, що мене стримувало: відсутність жаб"ячого хору. Не було вже й озера. Бульдозери закінчували засипати жалюгідну калюжу. Там, де куйовдилися старі верби, височіли гори піску і підйомні крани. Будівництво тривало цілодобово.
Я намагалася рідше бувати вдома
У травні солов"ї повернулися додому. При дорозі залишився невеличкий вербовий острівець. Одну ніч вони кволо поспівали й замовкли.
Я намагалася рідше бувати вдома. Але якось повернулась опівночі, вийшла на балкон і серед скреготу будівельної техніки та ударів арматури знову почула солов"їв. Вони не залишили неспокійну домівку. А ще — то з одного боку, то з іншого — заходилися скавуліти собаки. Я глянула на робітників, які вовтузилися на дахах. Здалось, що вони, мов артисти в мюзиклі, злагоджено і струнко виконують якісь танцювальні рухи.
Згадався фільм "Та, що танцює в темряві" з Бйорк у головній ролі. Подумала: солов"ї можуть тут жити, кохатися і висиджувати пташенят, а я — ні?
1 
1
Коментарі
5