Ми переїхали 1976 року в новий напівкруглий будинок біля метро Дарниця. І часто ловили косі погляди мешканців п"ятиповерхівок: 12-поверхова потвора затуляла їм краєвид. Згодом на косі погляди здобулися мешканці 16-поверхівок на вул. Генерала Жмаченка. Бо вже нам вони затуляли дніпровські схили. Дітей примирив один на всіх пагорб, порослий соснами. Узимку з"їжджали з нього на санчатах, улітку займалися хто чим.
Ми з друзями годували котів. На гору йшли рідко, бо кілька разів знаходили там своїх підопічних повішеними на соснах. Мріяли про "зелений патруль". Точніше було б назвати його "котячим". Але коли по телевізору агітували за збереження природи, про котів не згадували. Ця шляхетна справа неможлива була без спорудження в ліску штабу-землянки.
Будівництво схрону закінчилося невдало. Спершу нас до смерті налякали місцеві хулігани, потім порозганяли по хатах батьки. Після батьківських прочуханів ніхто вже не наважувався винести з дому лопату.
Зрештою все вирішилося без нас. Віконця у підвалах, де водилися коти, заґратували, сосни зрубали, гору зорали, а на її місці звели три найвищі багатоповерхівки — "совмінівські". Вони нікому не застили краєвид. І мешканці колись ворожих будинків збайдужіли одне до одного. Квартири продавалися, поселялися люди з інших районів, а згодом — із інших міст.
На її місці звели три "совмінівські" будинки
Як гори не стало, місцину біля "Дитячого світу" заселили страшенні вітри. Бачила, як дівчинку підняв протяг і поволік газоном.
Минув не один десяток років, а між будинками на місці сосняку досі живуть їжаки. І лише там зустрічаю сивих котів. Сахаюся, мов від привидів, що пантрують на мою душу. Здається, позбігаються до мене й різноголосо замуркочуть:
— То де твій "котячий патр-р-руль"?
1 
1
Коментарі
1