Їду наземною частиною метро і не впізнаю краєвидів. Вони фотографічно назавжди вкарбувалися в мою свідомість із кінця 70-х років минулого століття. Коли оголошують: "Двері зачиняються. Наступна станція Лівобережна", — уявляю уздовж Броварського проспекту хатки Микільської Cлобідки в мальвах і жоржинах.

Вже у 1980-ті, коли хатки позносили, пішли гуляти із друзями до Дніпра. Та заблукали в кучугурах піску, яким засипали колишнє селище. Кучугури були, мов гори. На вершечку однієї стримів уламок обгорілого дерева з перекособоченою тарзанкою на мотузці. Я, мов мавпа, подерлася до тарзанки. Розгойдавшись, відчула, як кора з дровиняки відшаровується і я лечу в урвище.

Гепнувшись, почула, як гучно чвакнули мої нутрощі. Заціпенілі друзі теж це почули і були переконані, що мені — "гаплик".

За якийсь час я змогла вдихнути і спробувала поворухнутися. А невдовзі мене цілу і неушкоджену витягували з урвища.

Друзі були переконані, що мені — "гаплик"

Не вірю в щасливі випадки. Вірю лише в щасливі місця. Тому почала шукати, що ж мене тоді врятувало. І знайшла.

П"ять століть тому Микільська Cлобідка вважалася напівкняжою землею і належала Пустинно-Микільському монастиреві. Пізніше, на згадку про нього, тут збудували Миколаївську церкву. В ній вінчалися Гумільов з Ахматовою. А нині на місці мого падіння зводять Патріарший собор Воскресіння Христового.

Їду якось, куняючи, повз Лівобережну, аж чую:

— Видишь те купола? Никогда и близко не подходи к той церкве.

І трагічний шепіт:

— Там католики!

Розплющую очі й бачу бабульку з хлопчиком років семи-восьми. Чомусь захотілося міцно його пригорнути. Бо я зі спокійною душею відпускала б туди своїх дітей. Навіть якби на тому місці, де нині греко-католицький собор, збудували мечеть або синагогу.

×