У початковій школі я мріяла бути льотчиком-випробувачем. Але вряди-годи ще й хотіла бути: акордеоністом, гімнастом, філателістом, велогонщиком і слідчим. "Ото загоришся, — казав батько. — Й одразу гаснеш!" Це було перебільшення. Гаснула я не відразу. Тому тато потурав кожній черговій забаганці. Та й розумів, що забороняти щось немає сенсу.
Я байдужіла до чергового захоплення, коли переконувалася, що воно мені кориться. Не давала спокою лише найперша й найзаповітніша мрія. Та знала, що льотчиком мені не бути. Коли хтось запитував, у чому ж причина, мовчала про кепський зір. Відбріхувалася, мовляв, льотчики рано йдуть на пенсію.
Урешті-решт я стала юнкором обласних газет. Паралельно відвідувала гуртки авіації та парашутного спорту в палаці піонерів. Принаймні стрибати з парашутом можна до старості й незалежно від фаху. Щоб стрибнути, примудрилася навіть видурити довідку про 100% зір. Але так і не стрибнула. Задовольняюсь екстремальними атракціонами та миттям шибок із зовнішнього боку балкону на 11-му поверсі.
Стрибати з парашутом можна до старості
Мені постійно щось перешкоджало. А коли нарешті діставалась аеродрому, стрибки відміняли. Моя мрія стала довшою за найзатяжніший стрибок.
У книжковій шафі батька стоять: довідники мисливця й рибалки, плиточника-тинькувальника, садівника-городника, бджоляра-аматора, курси шахових дебютів та самовчителі гри на різноманітних інструментах. Підозрюю, тато теж має мрію, яку вже нікому не озвучує. Бо нереалізована мрія, мов катастрофа.
От і я живу й чекаю моменту, коли летітиму пасажиркою у невеличкому літаку. Аж раптом — ґвалт! Двигуни відмовляють, усім роздають парашути, і я нарешті стрибаю.
1 
1
Коментарі
3