Є міста, у яких затишно, хоч ніби немає жодних передумов для затишку і комфорту. А є такі, що відвідавши їх, почуваєшся, мов прибита лантухом.
У Москві я була тричі. Усі відвідини скидалися на театр абсурду. Перше дитяче враження: кількагодинне тупцювання на лютому холоді задля хвилини споглядання запліснявілої мумії. Або прокидання разом із учителькою о четвертій ранку, щоб зайняти чергу в магазині, де "викинули" футболки. Після такого "шопінгу" з відвідин Третьяковки запам"ятався лише "Демон, що сидить" Врубеля. Я заздрила демонові і мріяла так само похмуро заціпеніти на галерейних сходах.
Першого ж дня в мене сперли гаманця
Постсовєтський візит до Білокам"яної теж мав "торбохватне" забарвлення. У Києві був дефіцит дитячого харчування, і я вирушила до Москви по молочні суміші для сина. Першого ж дня в мене сперли гаманця. Дякувати приятелям, кільканадцять банок дитячого харчування мені подарували. А ще влаштували розкішні гостини в старій квартирі в центрі міста. Там кухня мала форму прямокутного трикутника з вузесеньким віконцем у гострому куті. А старовинна ванна з лев"ячими ногами стояла на подіумі і займала чи не найбільшу в квартирі кімнату.
Тому позитивні спогади від Москви обмежуються карамельками в шоколаді "Вася-Василек" і тією старою квартирою. Карамельок в шоколаді зараз і в нас, хоч греблю гати. А екзотичні квартири в центрі давно продані-перебудовані й недоступні для простих заїжджих гостей. Тому до Москви мені не хочеться.
Так буває у спілкуванні з людьми. От, здається, симпатична людина. А як зустрінешся з нею, неодмінно вскочиш у халепу.
Тому деякі міста, як і людей, краще споглядати на відстані.
1 
1
Коментарі
39