Коли я була дошкільням, мама підробляла в піонерському таборі. Мені подобався там запах розмлоєної глиці та сосна-"партизанка". Казали, в її дуплі високо над землею через стовбур був хід. Він начебто переходив у підземний і закінчувався біля річки Ірпінь. Та найбільше любила табір через пахучі суниці, які не переводилися цілісінький червень.
Якось мені захотілось подарувати мамі букет суниць. Саме букет: червоні ягоди на струнких стеблах. Причепивши до паска шортів пістолет із "обоймою" запасних пістонів, нікого не попередивши, я пішла на суничне полювання. Щодалі кущики суниць були рясніші. Схаменулася вже біля сосни, яка означала дальній кордон табору. За ним рваними дротяними дірками світив паркан і починався, як мені здавалося, дикий ліс. Несподівано зійшли сутінки. Ягоди поховалися.
Шукати мене підняли весь старший піонерський загін. На суничний букет мама й не глянула. Щедро отримавши пружними різками березової каші, я, голосно схлипуючи, мила в умивальнику ноги. Навколо по вичовганих піонерськими п"ятами дошках серед піни із суничного мила печально валялися стебла суниць.
Тато з мамою до ночі десь ходили
Кілька днів я не виходила з маминого помешкання. А на вихідні приїхав тато. Вони з мамою до ночі десь ходили, а я тужила в темній кімнаті. Потім тато зайшов і, не вмикаючи світла, сів до мене на ліжко:
— Дивись! — і висипав на ковдру кілька живих і рухомих блакитних жаринок.
То були лісові світляки. Вони повернули мені радість. Наступного дня ми втрьох пішли по суничні букети.
Відтоді суниці смакують мені тільки зі стебел. Вони живі й нагадують про світляків. І зовсім не пахнуть милом.
1 
1
Коментарі
2