У вересні 2005-го Тбілісі мало не дуже привабливий вигляд. Роздовбані вулиці, багатоповерхівки з назавжди відрізаним центральним опаленням із трубами від буржуйки у вікні кожної кухні, аварійний стадіон "Динамо", куди було страшно навіть заходити — не те що проводити там матчі, тісний і незручний аеропорт сталінських часів. Якби нам тоді хтось сказав, що за 10 років сучасний аеропорт Тбілісі прийматиме десятки літаків з усієї Європи, що привезли глядачів на гру Суперкубка УЄФА на модерновій арені того ж стадіону "Динамо", ніхто не повірив би.
Матч світового відбору-2006 Грузія — Україна відбувся майже 10 років тому, 3 вересня 2005-го, у Тбілісі на стадіоні "Локомотив". Без глядачів — так домашню арену національної команди Грузії "покарала" УЄФА за поведінку вболівальників під час попередніх зустрічей. Як наслідок — атмосфера на стадіоні не була футбольною. Чули все, що кричать гравці і тренери. Те, що серед вигуків не було ненормативної лексики (усі види грузинської лайки я вивчив колись у радянській армії), теж налаштовувало на спокій.
Чому ні? Грузинам у тому відборі нічого не було потрібно, а українці в разі перемоги достроково ставали першими у групі і здобували право виступити на світовому фіналі-2006 у Німеччині. Досвід підказував, що в таких поєдинках зазвичай виграє той, кому це більш потрібно. Гра стала тому підтвердженням. Команди діяли повільно, майже без грубощів. А після того, як Ротаню дали спокійно забити із центру штрафного майданчика, здавалося, що все зрозуміло — решту часу команди ніби не хотіли забивати, марнуючи одну нагоду за іншою. Усе змінилося на передостанній хвилині — грузини несподівано забили зі штрафного. Шанс достроково виграти відбір був утрачений.
Не люблю сідати в літак із командою, що зазнала невдачі. А тут ще й аеропорт затісний — наша делегація почуватиметься в залі вильоту, мов у тролейбусі. Мої думки дорогою перервав колега — радо повідомив, що у Стамбулі турки й данці зіграли внічию. Отже, ми — перші достроково.
Потім було святкування у тому ж тісному приміщенні аеропорту після реєстрації на рейс, шампанське, що "знайшлося" в сумці Анатолія Тимощука, купа емоцій. Футболісти не приховували своєї радості. А тренер збірної Олег Блохін тим часом чомусь пішов до вікна, що виходило на злітну смугу. Стояв обличчям до шиби й мовчав. На це ніхто не зважав. Коли ж Блохін зробив крок убік, я побачив, що він плаче, рюмсає, як дитина. Це тривало кілька секунд, після чого наш тренер опанував себе і пішов до команди.
Та мені здалося, що саме тоді, біля вікна тбіліського аеропорту, Олег Блохін пережив найщасливіші миттєвості життя. Тому що ніхто й ніколи — ні до цього, ні після — не бачив, як плаче Блохін. Тоді цього теж ніхто, окрім мене, не бачив. Тепер, гадаю, про це вже можна розповісти.
3 
1
Коментарі