Український хокей зазнає найбільшої кризи, відколи існує. Єдина професійна клубна команда без особливих успіхів виступає у білоруській лізі, національна збірна щороку втрачає позиції, а результати юнацьких команд не є оптимістичні. Дійшло до того, що більшість сучасних школярів, на відміну від ровесників 1960–1980-х, навіть не знають правил гри у хокей.

Але й за таких несприятливих умов українці продовжують ганяти шайбу на ковзанках практично цілий рік. Це роблять ті самі школярі 1960–1980-х, які виросли під мало не щоденні трансляції хокейних матчів по одній із двох телевізійних програм. Хокеїсти віком від 40 до 60 років регулярно збираються, аби зіграти в улюблену гру просто для задоволення.

На відміну від таких самих аматорів-футболістів, яким поки що вистачає полів, майданчиків та спортзалів, любителі хокею змушені шукати придатні для гри ковзанки у найнесподіваніших місцях. Найчастіше це нові торговельні центри. Але покупці цих хокеїстів не побачать. Бо грають вони здебільшого на нестандартних майданчиках або пізно вночі, або рано-вранці, коли охочих просто покататися на ковзанах за гроші немає. Та й ціна оренди ковзанки, як розповіли знайомі хокеїсти-ветерани, у нічні години набагато нижча.

Чи означає це, що хокей у нас поступово зникає, залишаючись забавою немолодих фанатів? Як і, скажімо, розведення декоративних голубів, що років 50 тому було масовим захопленням, а тепер практично забуте?

Швидше за все, до цього йде. Дитячого хокею, що розвинутий навіть у таких традиційно нехокейних країнах, як Іспанія чи Італія, у нас не існує. Окремі секції та спортивні школи не здатні підготувати достатньо хокеїстів навіть для однієї команди, яка змагається із клубами провінційних міст Білорусі. А головне — серед української еліти, як політичної, так і спортивної, практично немає "нічних хокеїстів". Якби були, то в хокей у нас грали б не вночі та вранці, а як усюди — у нормальний час.

×