Колишній тренер "Дніпра" й "Металіста" Мирон Маркевич, 67 років, розповів про ставлення до агресора, роботу в Росії, допомогу військовим та спадок радянщини. Тренер дав інтерв'ю виданню "Трибуна".
Дивилися чемпіонат світу?
— Мені важливо дивитися як спеціалісту. Але матчів збірної Росії жодного не бачив. Принципово. Немає там на що дивитися.
Якби збірна України вийшла на турнір, ви за те, щоби вона поїхала в Росію?
— Треба було б їхати. Але не просто так, а показати хороший футбол і результат. І вийти у чвертьфінал, а може, й далі.
Підтримуєте твердження, що спорт — поза політикою?
— Якщо говорити про Росію, то її великодержавна зверхність не тільки в Україні, і не тільки в спорті.
Ви проти, щоб українські футболісти чи тренери працювали в Росії?
— Дуже проти. Не можна порівнювати бідного заробітчанина з футболістом чи тренером. І футболіста, і тренера всі знають. Футбольні люди на видноті, вони показують приклад.
Ви 2002 року поїхали працювати в "Анжи". Чому?
— Я тоді не подумав. Почав ремонт у квартирі і треба було його завершити, а грошей не мав. Мене "Анжи" довго вмовляв. Я спершу не хотів, а потім таки дав згоду. Не скажу, що в мене там все виходило, але я залишив команду на плаву.
Було таке, що після "Анжи" ви зареклися працювати в Росії?
— Мав пропозиції від російських топ-клубів, але в мене на першому плані стояв "Металіст". Не міг себе уявити в іншому клубі.
За яких умов ви залишилися б у "Металісті"?
— Якби залишився Ярославський (Олександр Ярославський 2012-го продав клуб Сергієві Курченку, олігарху з оточення президента-втікача Віктора Януковича. Через фінансові проблеми за чотири роки "Металіст" розформували. — ГПУ). У нас був серйозний проект, хороша академія, сильний клуб. З часом ми були б топовою командою в Європі.
У "Металісті" Курченка у вас були інші проблеми, крім фінансових?
— Коли прийшов Курченко, то зразу ж продав Тайсона. Я розумів, що цій людині не потрібен футбольний клуб — хіба як іграшка.
Ви допомагаєте українським військовим, їздите на Донбас. Для чого це вам?
— По-іншому не можу. Для мене очевидно, що треба хоч щось робити. Хлопці воюють там за нас. Сидять не в теплі й комфорті.
Є думка, що ця війна — нікому не потрібна. Згодні?
— Так кажуть провокатори. Якби ця війна була нікому не потрібна, то російських військових не було б на Донбасі. Якби наші хлопці не були там, то ми б з вами, може, зараз тут і не сиділи. Там молоді бійці ризикують життям.
Були моменти, коли ви ризикували?
— Мене там охороняли чимало людей. Бувало, що потрапляли під обстріли. А хлопці там щодня під обстрілами. Вони — справжні герої. Була історія з фанатом "Металіста", який воює на передовій. Він спершу не повірив, що я там. Підписав йому футболку. Також познайомився з грузином, який водив мене у "сєкрєтку" (на замасковану позицію для спостереження за ворогом. — ГПУ). Він підполковник на батьківщині, а воював за Україну. Через півроку хлопці прислали його фото. Загинув.
В Україні роками формувався стереотип, що схід і захід — різні країни?
— Я із Західної України, але працював у Кривому Розі, Запоріжжі, Харкові, Дніпрі. Мені там навіть легше було. Так, є нюанси — в мові, наприклад. Але то ж не проблема. Ви подивіться, скільки мов у Бельгії. І нічого — живуть люди. Говорять російською — хай говорять. Зараз є тенденція переходу на українську. На фронті за Україну воюють і україномовні, і російськомовні, і ті, що на суржику балакають. Для країни є шанс об'єднати це все докупи.
Реально повернути Крим і Донбас?
— Слабо вірю, що це можна зробити в найближчі роки. Тамтешні люди не в захваті від України. Треба відкрито про це говорити і не видумувати. З десятка двоє — за Україну.
Припустимо, Україна перемагає у війні, але ж на Донбасі та в Криму залишаються прихильники ДНР чи Росії.
— Вони є не тільки в Донбасі та Криму. Треба їх переконувати, що Україна — це добре.
Назвіть найбільший негатив в діях нашої влади.
— Я не люблю критикувати владу. Люди прийшли у переломний час. Хоч би як було, але щось робиться. Не можу сказати, що в нас усе так погано — ми зрушили з мертвої точки. Є безвіз, нова поліція.
Український футбол може зрушити з мертвої точки?
— Треба час, аби люди вкладали гроші у футбол, щоб у кожному містечку була така академія, як у Винниках (2003-го Мирон Маркевич відкрив на батьківщині футбольну школу "Рух-Винники" та аматорський клуб "Рух". — ГПУ). Тоді народжуватимуться таланти.
Ваші родичі воювали в УПА. Були моменти, коли вам це заважало?
— Я був невиїзний. Усе змінилося, коли вступив до вищої школи тренерів у Москві. Надворі був 1982-й, чемпіонат світу в Іспанії. Мені дозволили поїхати, але прикріпили кадебістів. Тоді збірна СРСР базувалася в Малазі. Вони знали, що я люблю преферанс. "Мироне, пішли зіграємо", — я то чув щодня. Так і минав мій чемпіонат світу: кадебісти, море і карти.
Старші люди кажуть, що в СРСР було добре — стабільна робота, дешеві продукти, а зараз жити гірше.
— Так кажуть хіба ліниві, які не хочуть працювати. Квартиру ти купити не міг — тільки в черзі стояв, через 20 років могли тобі її дати. Не було змоги доробитися навіть до машини. Зараз можна за кілька поїздок на заробітки у Польщу купити квартиру. Не хочеш? Вчи мови, здобувай нові професії.
У вас є звички, які залишилися з Союзу?
— Молодь зараз зовсім інша. Не боїться. Ми постійно жили в страху, були затиснуті, озиралися повсякчас. Я — "совок". А ви — вільні. Можете — робите, що хочете. Я не такий і вже таким не буду. 40 років життя в СРСР не минають просто так.
3 
1
Коментарі
1