Сьогодні Андрієві Полуніну виповнюється 36 років. У 90-х він був одним із найталановитіших півзахисників в українському футболі. Грав за дніпропетровське "Дніпро", столичний ЦСКА, "Кривбас", "Карпати". Завершив кар"єру в Німеччині. Провів дев"ять ігор у футболці збірної України, забив один гол — італійцям. У нього була чудова техніка. Андрій відмінно бачив поле, міг пробити здалека.
Нині Полунін із дружиною Оленою живуть у Дніпропетровську. Виховують доньку Ганну.
Розмову починаємо з того, як Полунін опинився в дитячо-юнацькій футбольній школі "Дніпро-75".
— Потрапив туди завдяки старшому братові. Батьки були не проти. У мого наставника Ігоря Леонтійовича Ветрогонова був неймовірний випуск — дев"ять чоловік почали грати у вищий лізі. Після закінчення інтернату потрапив у дубль "Дніпра". Два роки поспіль ми займали призові місця — бронза, срібло. А 1991-го під керівництвом Олександра Лисенка стали чемпіонами СРСР.
Тренери відразу визначили твоє амплуа у грі?
— Я був невисокого зросту, легкий, верткий, технічний. Тому мене завжди ставили в центр під форвардами.
Як починалася твоя кар"єра в "Дніпрі"?
— Після "золотого" для нас 1991-го майже всіх хлопців із дубля перевели до першої команди. Незабаром Кучеревський залишив "Дніпро", а головним призначили Миколу Павлова. Він довіряв молодим. А зі старожилів лишилися тільки Тищенко, Багмут і Городов.
Який період футбольної кар"єри був для тебе найкращим?
— Мабуть, за Павлова. У першому чемпіонаті України ми посіли третє місце, виграли 3:2 у "Шахтаря". А за рік ледь не стали чемпіонами.
Що завадило тоді завоювати золото?
— Провалили дві ключові гри — вдома з "Крибасом" і в Харкові з "Металістом". У результаті, попри однакові очки з київським "Динамо", стали другими — через гіршу різницю м"ячів.
Коли Павлов пішов працювати в "Динамо", чому ти разом з іншими дніпропетровцями не переїхав до Києва?
— Запропонували через півроку, та я не захотів. Конкуренції не боявся, але знав безліч прикладів, коли талановитий футболіст, перейшовши в "Динамо", припиняв грати у футбол. Тому вирішив залишитися в Дніпропетровську, де мені було добре.
За перемогу над "Динамо" нам дали по 200 доларів
На твоєму віку "Дніпро" розвалювався двічі — спочатку за Павлова, згодом за Штанге...
— Футбол тоді нікому не був потрібен. Набирали хлопців, завдань не ставили. Багато хто неодружені, грошей до того не бачили, а тут отримали. Не думають навіть, що завтра грошей можуть не дати. Доки є — купи квартиру, машину. Так ні — піду погуляю. Нагулявся, прокинувся вранці – ні квартири, ні машини, ні грошей.
А ти в їхньому віці був таким?
— Усе було іншим, зокрема й гроші. Коли ми за Павлова обіграли 1:0 "Динамо", нам дали по 200 доларів.
А чим запам"ятався тобі Бернд Штанге?
— Він — фахівець високого класу. Довіряв хлопцям. Ми всією командою їздили на пікніки. На тренування виходили в одній формі. І все це позитивно впливало на команду. За час його тренерства між гравцями не виникало жодних непорозумінь.
"Дніпро" дійшов тоді до фіналу Кубка, але поступився "Шахтареві". Чому?
— Ми тоді були впевнені, що переможемо. У них і моментів-то не було. Цей рикошет (гравець "Шахтаря" Петров потрапив у спину Топчиєву. — "ГПУ") — напівшанс якийсь. А післяматчеві пенальті — це вже нерви.
Який гол для тебе найбільш дорогий?
— Ну звичайно, збірній Італії. Забив у контратаці. Посковзнувся, але все-таки ударив. М"яч зрикошетив від Феррари і залетів у ворота. На мене одразу всі налетіли, я крикнув: "Кому я забив?!". Тієї миті почуття просто переповнювали.
А взагалі гарних голів було багато. Добре пам"ятаю, як забив у Запоріжжі "Торпедо". Воротар вибив м"яч, я прийняв — і метрів із 40 запустив його у ворота. Схожий м"яч забив "Вересу".
Потому за збірну вже не грав?
— Одного разу Лобановський викликав на тренувальний збір до Львова. І — все.
Ти говорив, що в німецькому "Нюрнбергу" все подобалося. Але згодом ситуація раптово змінилася...
— Я людина емоційна. Можу спересердя наговорити, а в Німеччині таке не дуже вітається, тим паче від іноземця. Під час чемпіонату до "Нюрнберга" прийшов новий тренер, ми з ним не порозумілися. Мене перевели в запас, хоча в першому колі провів усі ігри, окрім однієї — не грав через травму. А потім мій менеджер організував процес проти клубу, який я програв. У результаті опинився в "Санкт-Паулі".
А з якого приводу подали до суду?
— За контрактом клуб мав оплачувати мені квартиру, автомобіль, мовні курси. Але в угоді запис був дещо нечітким — німці виграли.
Тобто ти став жертвою агента?
— Я приїхав до Німеччини, де нічого не знав — ані мови, ані законів. Мені агент сказав, я й послухав.
Умови в "Санкт-Паулі" були гіршими?
— Так, але я вирішив, що мені краще грати, ніж гріти лавку. У "Санкт-Паулі" я провів 30 ігор і забив 4 м"ячі. Приємно було грати пліч-о-пліч з Юрієм Савичевим. Він мені тоді дуже допоміг.
Що в німецькому житті та футболі тебе здивувало?
— Особливість місцевого футболу – повна самовіддача гравців, дуже багато силової боротьби. А в житті німці... Я не припускав, що вони настільки дисципліновані та пунктуальні. Їхав якось на тренування, зупинився на перехресті, де попереду вже скупчилося багато машин. П"ять хвилин чекаю, десять, п"ятнадцять. Виявилося, що зламався світлофор. Усі чекали, доки приїде спеціальна служба та відремонтує його.
3 
1
Коментарі