Валерій Борзов, 56 років, став першим білошкірим легкоатлетом, який перервав гегемонію американців і переміг на обох спринтерських дистанціях під час Олімпіади-1972. Через чотири роки завоював дві бронзові нагороди на Іграх у Монреалі.
Після завершення спортивної кар"єри став чиновником. Був міністром спорту України, очолював Національний олімпійський комітет. Зараз Борзов — президент Федерації легкої атлетики України. Має у Держкомспорті окремий кабінет. Там і призначив зустріч. Секретаря не було. Ми постукали, відчинили двері і одразу побачили Валерія Пилиповича за великим столом, у синій сорочці.
Під час розмови він іноді дещо креслить на папері, щоб дохідливіше пояснити свою думку. Відповідає розлого, дозволяє собі пофілософствувати.
Чому після Борзова Україна не має гідних спринтерів?
— А ви можете собі уявити, щоб кожен рік народжувалася легкоатлетична зірка?
Після того як ви закінчили кар"єру, пройшов уже не один рік.
— Такі зірки з"являються один раз на певний період. Хоча я не відношу себе до суперрекордсменів. Ніколи не ставив рекорд вищим, ніж перемогу. Тому що побиття рекорду збільшує імовірність зазнати травми. До того ж, вважаю, що рекорд — це неприємність у розстрочку. Все одно хтось колись його поб"є. Зараз не маємо гідних спортсменів-спринтерів через очевидні причини: розпад Союзу, втрата найкращих тренерських ресурсів.
Навіть попісяти не можеш, а мусиш
Ви — песиміст?
— Ні, просто реально дивлюся на речі. І прогнозую подальше падіння наших позицій. Бо вітчизняні легкоатлети думають тільки про те, щоб заробити. Честь держави їм байдужа. Краще виступити на кількох комерційних стартах, де платять, ніж на чемпіонаті України, де призових немає. Доводиться зобов"язувати їх брати участь у внутрішніх змаганнях. На зимовому чемпіонаті світу в Москві українці завоювали дві золоті нагороди.
Це багато чи мало?
— Відверто кажучи, два "золота" у Москві — своєрідний збіг обставин. Не думаю, що багатоборка Блонська була б першою, якщо б виступала лідерка сезону — Кароліна Клюфт зі Швеції. А от стайєр Гешко виграв, хоча змушений був тричі проходити процедуру допінг-контролю: до, під час та після стартів. Це страшенно "висушує" організм. Навіть попісяти не можеш, а мусиш.
Як оцінюєте перспективи чемпіонки світу-1997 у спринті Жанни Пінтусевич-Блок?
— Її кар"єра — вже на спаді. Якщо встигне щось заробити на комерційних стартах, буде добре.
А вам доводилося брати участь у комерційних стартах?
— Так, у трьох-чотирьох змаганнях виступав. Тоді подібні турніри тільки починалися. І я встиг трохи заробити (сміється).
У Мюнхені ви були швидшими, ніж непереможні до того американці. Чекали від себе двох золотих нагород?
— На інше б і не погодився. Бо переважав атлетів зі США у трьох компонентах: швидкості, витривалості, а вона теж важлива, особливо на дистанції 200 метрів, та психіці. Від Еді Харта і Рея Робінсона чекали тільки перемоги. Це на них тиснуло. Мені в цьому відношенні було легше.
Чому через чотири роки у Монреалі ви стали тільки третім?
— За місяць до Ігор зазнав неприємної травми задньої поверхні стегна. Якби не вона, мав би і у Монреалі "золото". Бо був до тієї Олімпіади готовим краще, ніж до попередньої. Розідрав би американців як дітей.
На Олімпіаді-1976 вас охороняв представник КДБ. Особлива честь для олімпійського чемпіона?
— Ні, просто була інформація, що на мене полює снайпер. От і приставили агента. Крок не зайвий, якщо згадати про теракт на мюнхенській Олімпіаді-1972 проти ізраїльських спортсменів.
У середині 90-х Борзов працював міністром спорту України.
— Десять років тому наші олімпійці посіли дев"яте загальнокомандне місце на Олімпійських іграх у Атланті. Вище ми поки що не стрибали. Тому мені дивно було читати наказ тодішнього президента Леоніда Кучми про своє звільнення. Офіційно за те, що приділяв багато уваги спорту, а не фізичній культурі. Підозрюю, Кучмі хтось вклав у вуха такі дурниці.
Була інформація,
що на мене полює снайпер
Це був ваш наступник Іван Федоренко?
— Гадаю, той, хто потім сів у моє крісло, справді мав до цього відношення.
Запитую Борзова про його нинішні стосунки з Федоренком. Співбесідник, уперше за час розмови, перш ніж відповісти, довго мовчить. Потім знизує плечима.
— Ви хочете, щоб я сказав все, що думаю? Не звик цього робити позаочі. Якби Іван Никифорович сидів у цій кімнаті, я б полемізував і у присутності преси.
Упродовж останніх чотирьох років ви були народним депутатом. Чому не вдалося продовжити повноваження?
— Я йшов за списком блоку "Не так!". Компанія провалена, керівники в шоці, а я не знаю, що мені тепер робити. На дивані всідатися, вважаю, рано, працювати тренером за кордоном не зможу. Не звик довго бути за межами України. Хоча кличуть до США, Німеччини, Китаю.
Валерій Борзов одружений на олімпійській чемпіонці гімнастці Людмилі Турищевій.
— Нашому шлюбові 28 років, — розповідає. — У сім"ї, як у сім"ї, усяке бувало. Але в гострих ситуаціях навчився робити крок назад, це пригашує конфлікт. І ніколи не доводив своїх поглядів з допомогою крику. Кричиш, значить не маєш інших аргументів.
Валерій Борзов народився 20 жовтня 1949 року у Самборі Львівської області
1972 — дворазовий олімпійський чемпіон на дистанції 100 та 200 метрів
1976 — дворазовий бронзовий призер Олімпіади у Монреалі
1991–1997 — міністр у справах молоді та спорту, президент Національного олімпійського комітету
1995 — президент Федерації легкої атлетики України
1998–2006 — народний депутат України
Одружений, має доньку Тетяну
8 
1
Коментарі