Якщо принциповість у вживанні української мови й раніше становила один із найважливіших чинників її відродження, то нині, коли державні механізми її захисту зруйновано, а по найважливіших сферах суспільства поновлено стрімку русифікацію, мовна стійкість українофонів набуває визначальної ваги. Взяти за правило повсюдно користуватися українською – значить щодня вдихати у неї життя, адже тільки ту мову й можна вважати живою, якою освідчуються, перепрошують, сваряться, лають, ремствують, моляться тощо, – себто щоденно мультиплікують її в десятках чи сотнях комунікативних актів.
Нещодавно мене запитали, де я знаходжу в Донецьку стільки україномовних знайомих. "Я просто розмовляю українською, – відказав я, – й вони самі знаходяться". Практика свідчить, що з десяти донеччан, до яких я звертаюся українською в установах, крамницях, у закладах харчування, на вулиці, майже напевне знаходиться бодай один, що відповідає мені тією ж монетою.
Мешкаючи у Донецьку, я неодноразово переконувався в тому, що навіть одна людина, яка стало тримається української, спроможна справляти відчутний вплив на мовний режим середовищ, у яких обертається. Практика свідчить, що з десяти донеччан, до яких я звертаюся українською (в установах, крамницях, у закладах харчування, на вулиці), майже напевне знаходиться бодай один, що відповідає мені тією ж монетою. Звісно, частина із них робить це суто із чемності, але деяка частка, і то, берусь стверджувати, що поважна, – саме з прихильності до рідної мови (за переписом 2001 р. українську такою назвали 24% жителів Донецької області). Підрахувати неважко: якщо в місті-мільйоннику кожен десятий ладен відповісти вам українською, вочевидь, кількість людей, що були би не проти користуватися українською в повсякденному житті, якби мали відповідні умови, облічується не менш як десятками тисяч. Проблема у тому, що вони розпорошені.
Певна річ, утворити україномовне середовище в масштабах міста одна людина не в змозі, а проте культивувати вживання української мови в локальних спільнотах (на роботі, навчанні, у компанії друзів абощо) їй цілком до снаги. Уявімо собі ситуацію, що ви потрапили в гурт із 4-5 чоловік, де усі розмовляють російською. Перед вами два варіанти: включитися у розмову й прийняти встановлені до вас і не вами правила гри (російська мова). Або: не знітитися й запалити зелене світло для української. Що відбудеться далі? В першому випадку не відбудеться анічого. В другому – дещо може відбутися. Із великою ймовірністю у компанії виявиться людина, яка ніколи не заговорила би українською першою, а проте ладна радо підтримати ваш почин. Неважко побачити, що в першому випадку ви пристосовуєтеся до середовища. В другому – берете активну участь у формуванні мовного простору, даєте змогу людині, що прихильна до української, але не має достатньо рішучості, задовольнити свої мовні потреби й, врешті-решт, справляєте серйозний світоглядний вплив на російськомовних колег, які несподівано опиняються у компанії, де послуговуються двома мовами у рівному співвідношенні.
Нещодавно мене запитали, де я знаходжу в Донецьку стільки україномовних знайомих. "Я просто розмовляю українською, – відказав я, – й вони самі знаходяться". Річ у тім, що значна частина із тих, з ким спілкуюся українською, – ситуативні українофони. Спілкуючись у побуті переважно російською, вони, одначе, прихильно ставляться до української, тому залюбки користуються нею, коли випадає нагода.
Додам, що у разі, якщо водномить перейти на українську з усіма і повсюдно може бути нелегко, варто робити це поетапно. Свого роду інструкцію тим, хто має бажання сприяти розвиткові української мови, але не знає як, розробив рух добровольців "Простір свободи". Керуючись дев'ятьма простими правилами, можна відчутно змінити мовний простір довкола себе та зробити хороший внесок у суспільно важливу справу.
2 
1
Коментарі
94