Етнічні росіяни, що живуть в Україні, навряд чи заговорять українською. Для них це означатиме прощання з царем у голові, тобто з імперським мисленням. А люди з петеушною свідомістю на таке не здатні.
Але чому освічені етнічні українці в незалежній Україні не користуються рідною мовою? Коли їдеш у столичній маршрутці чи метро, переважно чуєш російську. Хоча розумієш, що більшість попутників - репані українці. Але говорити вголос у громадських місцях українською наважується далеко не кожен. Чому?
А как не збожеволеть, мадам?.. Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке… Как не... божеволеть?
По-перше, на мій погляд, в українцях ще досі сидить підсвідомий страх. Надто довго нашу націю піддавали усяким етноцидам і геноцидам. 1919-го року яскраво змалював одну з історичних трагедій українців письменник-соціаліст Володимир Винниченко у драмі "Між двох сил". Йдеться про більшовицький терор у Києві банд полковника Муравйова. Один із персонажів твору зі страху переходить на російську й на очах зрікається свого українства. Коли знайома каже, що він, певне, збожеволів, відказує:
- Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке… Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий.
Втім, більшовики потім змінили свою тактику з національного питання і навіть на деякий час дозволили українізацію. Про ставлення до неї російськомовного населення дотепно сказав драматург Микола Куліш у п'єсі "Мина Мазайло" устами тьоті Моті з Курська, яка вважає, що "лучше быть десять раз изнасилованной, чем один раз украинизированной".
А потім почалася жорстока і людиненависницька боротьба з "українським буржуазним націоналізмом", яка розтягнулася на півстоліття. Пригадую, у 1970-і роки мене називали в інституті націоналістом тільки за те, що говорив українською мовою. А я тоді й гадки не мав про ОУН-УПА чи дисидентів-шістдесятників. Просто хотів добре опанувати мову, бо готувався стати вчителем-мовником. Мої однокурсники говорили українською тільки на інститутських заняттях та хіба що в студентському гуртожитку. Коли виходили у місто, переходили на "общепонятный".
Спробуйте з усіма говорити українською, навіть у громадських місцях, і побачите: нічого страшного і складного в цьому нема. Вас завжди хтось підтримає і теж почне у відповідь говорити українською
Тут включався інший чинник, який діє і досі: чимало вихідців із села соромляться розмовляти "сільською мовою" і починають говорити "по-городському".
Отже, щоб нарешті українська мова залунала в Києві, Запоріжжі, Харкові, Дніпропетровську чи Миколаєві, українцям треба перебороти генетичний страх і перестати соромитися рідної мови. Спробуйте з усіма говорити по-українськи, навіть у громадських місцях, і побачити, що нічого страшного і складного в цьому нема. Вас завжди хтось підтримає і теж почне у відповідь говорити українською. Так ми поступово відроджуватимемо духовний егрегор своєї нації, що надасть нам могутнього імпульсу для всебічного розвитку.
3 
1
Коментарі
203