Після трьох вуличних боїв у радіусі кілометра від мого дому стало ясно: зі столиці треба виїздити. Спочатку – на Київщину. Там спершу було спокійніше. Але недовго. Після шести ночей у підвалі й новин, що московська орда хоче взяти столицю будь-якою ціною, вирішили їхати вглиб країни.
Місцеві месники втішили вигадливістю: замість вказівника "Літки" почепили напис "Глеваха", хоч до неї звідси далеченько. Тероборонівці на блокпостах були зразком увічливості.
Біля заправки "Подорожник" хочемо запастися пальним.
– Бензину нема. Газу теж. Тільки для Збройних сил, – каже тероборонівець.
Поки заходжу в магазин, чую бесіду двох чоловіків.
– Як почнеться тотальний заміс, я битимуся до кінця, – каже перший.
– А з дітьми як?
– Вивезу. Загружу в "Таврію" – і хай їдуть на Західну чи в Польщу. Хочу, щоб після перемоги вернулись і пожили у вільній Україні. Про неї ще мій дід мріяв. Казав: "У кожному українцеві є ген воїна. Не заздрю тому, хто його розбудить".
Доки доїжджаємо до місця призначення, минаємо 19 блокпостів. Жодного правильного вказівника. Дорога, яка в мирний час забрала б 4–5 годин, у воєнний займає 10. Приїжджаємо поночі. Радіємо, що встигли до комендантської години.
Ділюся з родичами враженнями від злагодженої роботи тероборони.
– Воно то так, – каже дядько. – Але знайомі привезли гуманітарку з Польщі для українських вояків, то їм наші прикордонники сказали: платіть мито в половину вартості. Якби не СБУшники, не довезли б. Кому війна, а кому – мати рідна.
1 
1
Коментарі