Дощ – це не лише вода, але і спогади. Меланхолійна плавба – в минулому. Нині він ллє як із відра. Я стою на ґанку під дашком і споглядаю, як жовтодзьобий шпак ігнорує цю симфонію води. Підстрибом попід деревами – попри негоду – він шукає здобич.
Моя ж пам'ять стрибає у 2010-й. Я заходжу в ліфт варшавського готелю. З чола стікають краплі: забув парасолю в дощовий день. Навпроти мене стоїть чоловік у капелюсі, якого він ніби позичив у котрогось із персонажів "Володаря перснів". Чи "Гобіта". А може, це і є гобіт, але онук, бо вищий. Він усміхається крізь бороду й питає: Pas des deszcz? Принаймні так мені чується – і я на мить торопію. Бо франкопольською це означає "Що, нема дощу?" Але він є, і я не второпаю, чого хоче цей гном-акселерат чи Гулівер, який іще росте. Він усміхається ще дужче й повторює запитання. Тут до мене доходить, він каже: Pada deszcz? Оживаю: "Авжеж, дощ падає. Просто я колись трохи знав французьку, на яку нашарувалася польська".
До отримання стипендії в Польщі я працював у одному відділі з Техасом. Ще коли він був письменником Жоржем. Тоді теж дощило, але якось веселіше, ніж тепер. Коли хтось із нас забував парасолю, неодмінно йшов дощ. Тоді ми жартували: головне – не забути її обом, бо Київ стане Венецією, а в нас нема ліцензії гондольєрів.
Цей спогад такий далекий, мов із минулого життя. На мить не можу збагнути чому. Відгомін молодості? Враз розумію: тоді не було війни. Тепер Техас носить камуфляж на теренах рідної Харківщини. Часом питаю його: ну як, не дощить? Жорж, як завжди, не втрачає оптимізму: "Та не розмокну. Дощ – це ж не "Град".
4 
1
Коментарі