– Я витягнув щасливий квиток, – каже мені телефоном Яків Станіславович після звільнення Чернігівщини. – Жодного разу не пропали світло й вода. Всі знайомі, які ближче до обласного центру й Києва, жахи розказують. Кажуть: побували в пеклі. Жили в підвалах без ліків і зв'язку. Психіка витримувала не в усіх. Росіяни до нас теж ішли, але наші їх хлопнули на півдорозі – й вони вернулися.
Яків Станіславович – спеціаліст із ремонтів, у минулому – учитель праці. "Кандидат у майстри спорту", як він любить жартувати. Хоча тут жодної вигадки. Молодість була спортивно-бурхливою. Зазвичай він – душа компанії й веселун, але зараз голос серйозний і зболений. Після місяця окупації йому важко говорити.
– Якби Чернігів не встояв, нам був би кінець, – продовжує Яків Станіславович. – Він затримав орду. А ті, що хотіли зайти до нас Сумською трасою, теж не змогли. Спасла річка. Якби не вона, були б і в моїй хаті. Рано й вечір молюся за Збройні сили. Завдяки їм я досі живий.
Розпитую, як йому велося в окупації.
– Знав, що буде війна. Дітям казав за пів року до вторгнення: завжди майте повний бак бензину. Дав їм команду виїжджати першого дня. У селі всі згуртувалися. Правда, був один мародер. Регулярно крав у бабусі по дві в'язанки дров. Здоровий шкаф. Міг би собі напиляти, але брав у старої. Під час війни. Сусіди поскаржилися. Пішов і набив йому морду. Я ж кандидат у майстри спорту. Сказав: "Ще раз спробуєш, громада тебе розстріляє". Перестав.
– Як визволення святкували?
– Коли наші зайшли, плакав, як дитина. На радощах вирішив напиляти дров. Зачепив ногу. Зашили швидко. Нічого, до перемоги заживе.
2 
1
Коментарі