Сім дорогих машин вервечкою заїхали у Деребчин у п"ятницю ввечері 26 травня.
Селом миттєво рознеслася чутка: "Бандити приїхали штурмувати завод". Чужинці сунули центральною вулицею і викидали з вікон недопиті пакети із соком. Малеча бігла їх підбирати, а прибульці голосно сміялись і продовжували кидати на узбіччя дороги недоїдки. На ніч зупинились у Будинку приїжджих біля цукрозаводу.
Нашорошені деребчинці стривожено спостерігали за чужинцями. Коротко стрижені, у шрамах, із золотими ланцюжками, вони вже по приїзді були п"яні. Купили в селі теличку, два ящики стегенець і влаштували шашлики. Потім усю ніч гасали по селу на автівках, голосно сигналячи.
Два роки тому в Деребчині Шаргородського району на Вінниччині закрили цукровий завод. Селяни залишилися без роботи. Майже всі чоловіки виїхали на заробітки хто куди. Торік за 4,5 млн грн завод купила київська фірма "Агроінтер". Новий власник, Юрій Курочкін, у договорі купівлі-продажу зазначив: підприємство бере для того, щоб демонтувати і продати на металобрухт. Довідавшись про це, деребчинці відреагували миттєво: усім селом стали виходити до заводу і зупиняти будь-які спроби демонтажу. Вибрали двох керівників — Петра Чухна, 42 роки, і Володимира Козачка, 46 років. Вони залишились у селі, бо мають такий-сякий бізнес: в одного є магазин, другий тримає перукарню і фотостудію.
— Увечері я підійшов до одного з приїжджих, — розповідає Петро Чухно. — Він махав мені перед обличчям пальцем, аж губу розсік, і кричав: "Ми научим вас жить!".
Завод купила київська фірма "Агроінтер" за 4,5 мільйона гривень
27 травня Курочкін запросив групу чоловіків ніби у гості. Насправді ж — аби пояснити селянам, у кого більше прав на завод.
— Як жабу, розтягли мене за руки й ноги і почали бити по-колгоспному, — розповідає Володимир Козачок. У нього ще й досі не посходили синці на обличчі.
— Я приїхав до заводу на машині, у якій була чотирирічна донька Наталка, — додає Петро Чухно. — У мене відібрали фотоапарат і вдарили в обличчя. Я упав, а бандити кинулися до машини і почали її перевертати. Став кричати: "Там же дитина!" — тільки тоді відійшли.
Козачок по мегафону почав гукати односельців на допомогу.
— Біля прохідної зібралося десь із три сотні деребчинців, разом з дітьми, — продовжує Петро. — Бандитів було коло сорока. У руках тримали обрізки товстої гідроізоляційної проволоки, схожі на палиці. "Узнаем заказчика — всю семью вырежем", — лякали нас.
Люди, побачивши, що у Козачка лице в крові, розлютилися. Натовп селян почав закидати непроханих гостей піском, камінням і тухлими гусячими яйцями. Ті злякались і зачинилися за заводськими воротами. Перелякані охоронці вишикувались у ланцюг і наставили на деребчинців пістолети.
Хтось викликав міліцію, і з Вінниці до села приїхали 20 бійців "Беркута". Вони і зупинили бійку.
Торік, у липні, сто деребчинців перекрили залізничні рейки на сусідній з ними станції Рахни. Лягали під колеса машин, які мали вивозити з заводу обладнання, щоб порізати на металобрухт. Відстоювали тепловоз. Але міліціонери, найняті бізнесменами, порозкидали жінок, і його таки порізали. А от дорогу буртоукладочну машину вдалося відстояти.
Час від часу бізнесмени намагаються домовитись із деребчинцями по-мирному. Приміром, пропонують відкупного. Мовляв, лишимо вам заводський автопарк, заасфальтуємо дороги.
— А навіщо нам нові дороги? — питає Козачок. — Якщо роботи не буде, село зовсім вимре.
Якось бандити навіть вивезли його на джипі.
— Пахан із ланцюгом на шиї назвався Яша і каже з кавказьким акцентом : "Садись в джип, поговорим по-мужски", — розповідає про той випадок Володимир. — Я не побоявся, сів у джип і вони мене повезли за село. По дорозі лякали: "Твои кости ни копейки не стоят, тут сгноятся, а у меня миллионы горят...".
Натовп почав закидати непроханих гостей камінням і тухлими гусячими яйцями
Деребчинському цукровому заводові 120 років. Його побудував іще барон фон Мас. Деребчинці з вдячністю згадують німця-мецената. Він звів у селі початкові школи, лікарню, посадив парк. За сезон завод давав до 3 тис. тонн цукру.
— Завод — наш годувальник, — каже голова сільради. — У селі в кожній хаті є спеціаліст-цукроварник, хто із середньою спеціальною, а хто і з вищою освітою. Заводські професії передавалися від батька до сина. У сезон на заводі працювало майже 800 людей — кожен четвертий.
— Якось ми з подругою Надією Дутковською зайшли на завод, — розповідає Наталя Козачок. — У неї дід і батько працювали на заводі. А сьогодні чоловік у Чехії на заробітках. Вона як побачила зварювальний апарат, на якому ще висіла табличка: "Відповідає Дутковський", почала той апарат обнімати і плакати, як за чоловіком.
Розповідаючи про цей випадок, Наталя й сама ледь не пускає сльозу.
Зараз у Деребчині близько 3 тис. жителів. У селі два католицькі костьоли і дві православні церкви. Нова середня школа з комп"ютерним класом. І цукровий завод.
— У заводських цехах навіть гвинтика не викручено, — каже Наталя. — Можна працювати. Районна влада вже приводила стільки покупців, які б хотіли купити завод і запустити його, але ж Курочкін не продає.
Чому саме так поводиться київський бізнесмен — невідомо. Охорона не пропустила "ГПУ" до приймальні власника, хоча він був на той час у Деребчині.
Селяни переконані, що районна адміністрація знайде покупців для заводу. Щоб відновити роботу на Деребчинському цукровому, треба 15 млн гривень.
1 
1
Коментарі