Про зіткнення двох поїздів у Польщі я прочитав у газетах. І, може, не надав би цьому надмірного значення, коли б кілька днів перед тим не проїхав цією ж трасою. Не уявляючи, що незабаром тут буде купа понівеченого заліза і пошматованих тіл.

Кожен із нас від певного віку починає задумуватися про випадковість. Чи, навпаки, про її гадану протилежність. Хтось — прочитавши про перехожого, забитого крижаною бурулею під будинком, повз який він сам щодня ходить. Хтось — побачивши пішохода, збитого на зебрі, якою сам щойно перейшов. А хтось — спізнившись на літак, що вибухає в повітрі, як у фільмі Кєсльовського.

Ми втрачаємо старших родичів, потім ровесників. І дедалі гостріше відчуваємо, що повз нас пролітають невидимі кулі, вихоплюючи то того, то іншого. Життя, як мішень у тирі, покривається дедалі густішими отворами, аби врешті перетворитися на одну велику діру.

Ми з дружиною застряли приблизно в тому самому місці дорогою до Кракова

Зо два роки тому ми з дружиною застряли приблизно в тому самому місці дорогою до Кракова. Була сильна ожеледь, дроти обмерзали й обривалися під власною вагою. Поїзд стояв кілька годин серед поля, втрачаючи рештки тепла, і, здавалося, вже ніколи не рушить. Одні пасажири поривалися йти кудись пішки, інші істерично обурювались, іще інші — розважалися чорним гумором. Сусіда розказував, як він пережив зіткнення поїздів у Росії. "Раптовий удар, скрегіт, і ти літаєш по купе, наче тенісний м'ячик у пральній машині. А коли зупиняєшся, то вже не можеш поворухнутися, бо все твоє тіло затиснене якимсь залізяччям".

Тепер я би відповів йому, що це — лише один із варіантів майбутнього: удар, скрегіт — і суцільна темрява. Та є ще й другий, імовірніший: повільне вихолодження серед білого поля у вагоні, що вкривається кригою.

×