Юкелен

Донька прислала мені своє фото на тлі гори Фудзі. Побрижені вулканічні схили були червонястого кольору — достоту як на гравюрі Гокусаї, що я тримав був колись у себе на стіні.

Це було дуже давно, ще в минулому столітті. Ми захоплювалися тоді стародавнім Сходом, зачитувалися Басьо, бігали подивитися Куросаву в напів­підпільних кіноклубах і скуповували езотеричні книжки про дзен, видані у Москві.

Перших живих японців, точніше японок, я побачив у Ермітажі 40 років тому. Вони безуспішно намагалися розпитати музейних доглядачок, як потрапити до французьких імпресіоністів. І я, як умів, своєю шкільною англійською пояснив їм і навіть провів. А тоді ще й допровадив на їхнє прохання до "Айзек кeтідрeл", xоча й не одразу второпав, що таке "айзек". На щастя, у підлітковому віці я читав Айзека Азімова, тож запам'ятав його оригінальне ім'я — Isaаc. До Ісакієвського собору було справді недалеко.

На прощання ми з тими дівчатами сфотографувалися, але знімків я так і не отримав. Точніше — знайшов їх уже після смерті батьків. Припускаю, вони приховали їх, аби вберегти мене від небажаних контактів з іноземцями. Мене якраз вигнали тоді з "Політехніки" за самвидав, і батьки очікували найгіршого. Не знаю, чи був там лист. У кожнім разі, вони зберегли лише фотографії.

Й ось тепер я отримав нового листа з Японії, з інтервалом у 40 років.

— Вони чули, що в нас війна, — розповідає донька, — але оскільки прості селяни жодної іноземної мови не знають, то лише співчутливо похитують головою і кажуть: "Юкелен, ойойой, бабах!"

Юкелен — це англійське слово Юкрейн, тобто Україна. Мої японки в Ермітажі теж так його вимовляли.

— Скажи їм, — написав доньці, — що на українсько-японському кордоні все буде гаразд.

От тільки б до того часу дожити.

×