Після котроїсь конференції ми сиділи з колеґами в ресторані у Вроцлаві. І, як це часто буває між викладачами, нарікали на студентів. Найбільш діставалося їхнім лінощам, себто нездатності прочитати за день бодай двадцяти сторінок, а відтак і зліпити бодай кілька власних речень курсової роботи, замість красти усе з Інтернету.

Потім розмова перескочила на іншу болючу тему — зловживання мобільниками під час лекцій.

— Завдяки їм, — сказала молода професорка зі Щеціна, — я знаю, яку косметику використовують мої студентки, які бюстгальтери носять і якими протизаплідними засобами користуються.

— А я, — сказала її старша колеґа, — вирішую цю проблему на першому ж занятті. Одразу кажу студентам: "Підійміть руку ті, хто, може, має родичів у реанімації або дружину в пологовому будинку". Ніхто, як правило, не підіймає. Тоді я кажу: "А всіх інших настійно прошу вимкнути сотові телефони". І ви не повірите — вони вимикають, і я маю на лекціях святий спокій!

У мене народилася онука

— У Віденській опері, — сказав хтось, — встановили штраф за користування мобільниками — 500 євро.

Усі схвально закивали головами.

— А я десь читала, — озвалася знов старша пані, — що деякі фірми вже випускають глушилки проти мобільників. Їх можна тихцем увімкнути й заблокувати сиґнал у радіусі кількох метрів.

У цей момент у її торбинці задзеленчав мобільник. Пані підхопилася й вибігла з ресторанної кімнатки. За якийсь час повернулася, зашарілася.

— У мене народилася онука, — сказала, немов виправдовуючись.

"Добре, що ніхто не помер", — подумав я. І зауважив, як мій сусіда тихцем вимикає свого мобільника.

×