Старий Нікітін мав звичку ледь не щоранку вибігати на балкон і махати руками, наче пропелерами. Перехожим могло здаватися, що він робить зарядку. А тому, щоб вони так не думали, Нікітін час од часу вигукував:
— Вызывайте скорую!
Нікітіну ледь не щоранку здавалося з бодуна, що в нього зупиняється серце, і тому він махав руками, щоб розігнати кров. Нам, довколишнім пацанам, це здавалося кумедним, але згодом я зрозумів, що він по-своєму мав рацію. Бо вичитав десь, що не лише серце помпує кров, а й геть усі м"язи нашого тіла. Тож чим менше ми рухаємося, тим більше навантаження перекладаємо саме на серце.
Нікітін рухався мало, бо працював кочегаром у газовій котельні, де можна було лише грати в карти та пити шмурдяк із такими ж малорухомими корешами. Подеколи він напивався до цілковитої нерухомості й тоді Вовка Нікітін, його син, збирав нас усіх і вів забирати старого з-під якоїсь сусідньої кнайпи — доки його не забрала міліція.
Ми ніколи не відмовляли Вовці
Робота була марудною — старий вислизав із наших рук і, ще гірше, вислизав з одягу, тож нам весь час доводилося зупинятися, відсапуватися, підтягувати йому штани й поправляти куфайку. Ми скидалися, либонь, на мурашок, що вовтузяться довкола велетенської гусені. А все ж ми ніколи не відмовляли Вовці, хоча та робота нам не дуже подобалася. Він за це водив нас до свого старого в котельню — у напівтемний підвал, де загрозливо щось гуркотіло, шипіло, диміло й мерехтіло пекельним полум"ям.
Якось уранці старий Нікітін таки помер. Тобто здійнявся нарешті, вимахуючи руками, наче пропелерами, над своєю підземною кочегаркою й полинув до якихось далеких небесних кнайп, звідки його вже не забере жодна міліція.
2 
1
Коментарі
5