Нещодавно моя львівська школа відзначила своє століття. Гадаю, це не так уже й мало в нашій частині світу, де руйнування, як правило, переважає над творенням, а забуття — над пам"яттю.

На жаль, я не зміг приїхати на урочистості. Але отримав ошатний буклет, де була й фотографія школи 1922 року. Називалася вона тоді школою імені Зиморовича, барокового поета XVII сторіччя, що писав поважні поеми латиною й неповажні ідилії та сатири — по-польськи. Спершу я подумав, що то польська адміністрація накинула українській школі свого патрона — подібно як їхні совєтські наступники накидали згодом усім своїх Ленінів-Сталінів та Павликів Морозових. Та, з"ясувалося, — ні.

Українці не менше за поляків мали підстави шанувати пана Бартоломея. Він, виявляється, не тільки прожив своє ціле 80-річне життя у Львові, а й кілька разів обирали його бурґомістром. І був він міцним, як у нас тепер кажуть, господарником.

У буклеті була фотографія школи 1922 року

Усі традиції, у певному сенсі, вигадані, але без них не існує стабільних спільнот. Свого часу в Ленінґраді, котрий саме тоді тільки-но був перейменований на Санкт-Петербурґ, я став свідком розмови двох колеґ.

— Все одно, скільки не перейменовуй, а до справжнього Санкт-Петербурґа йому далеко, — сказав один.

— А все ж, — заперечив другий, — місто з назвою Санкт-Петербурґ має шанс коли-небудь стати справжнім Санкт-Петербурґом. Місто ж із назвою Ленінґрад справжнім Санкт-Петербурґом не стане ніколи.

×