Мої університетські колеги Ліна та Джо фанатично люблять канадську природу — й мають рацію. По-перше, тому що це — їхня природа, а по-друге — тому що це справді найкраще з усього, що є в Канаді.
Нещодавно за їx намовою я поїхав із ними на кілька днів у Скелясті гори. Ті самі, про які в дитинстві читав у Джека Лондона — велетенський хребет із незліченними відгалуженнями, що тягнеться від Аляски до Мексики.
Дикий Захід залишився й досьогодні великою мірою диким — почасти завдяки мережі гігантських парків та заповідників, почасти завдяки неприступності самих гір. Лише де-не-де вони пробиті тунелями й покриті швидкісними дорогами та спеціально прокладеними для туристів стежками.
Ліна та Джо протягнули мене тими стежками й каньйонами від одного водоспаду до іншого, від високогірного озера до ще високогірнішого. Там не було вже ані німецьких туристів, ані японських. Були лише тонни води, що летіли униз зі стометрової висоти, заглушуючи наші слова й покриваючи наші голови водяним пилом.
У травні вони знов оживають
— Це вода з льодовика, — пояснював Джо. — Восени танення слабшає, потік щухне і врешті замерзає.
— Я знаю. Кілька років тому я був тут узимку. І бачив невеликий замерзлий водоспад біля Банфу. Моторошне видовище — ніби з якогось фантастичного фільму про глобальну зиму та кінець світу!
— Та ні, — засміявся Джо, — у травні вони знов оживають і гуркотять, як тепер.
— Нас чекає глобальне літо, а не зима, — оптимістично заявила Ліна. — Всюди буде пустеля, лише в нас — субтропіки. Канада ще буде як Каліфорнія, от побачите!
— Авжеж, — кивнув я.
От тільки ми цього не побачимо. І слава Богу.
1 
1
Коментарі
3