Катріна поставила гарну виставу в Мюнхені зі своїми студентами та з молодими акторами одного з київських театрів. Вистава називається "Ромео і Джульєтта", а точніш, по-німецьки це звучить як "Ромео та Юлія".

Німецькі актори грають увесь клан Монтеккі, українські — клан Капулетті. Німецькі актори грають природно, німецькою мовою, а українські — тією, якою більшість із них розмовляють у Києві.

Найкраще, звичайно, дивитися виставу, знаючи обидві мови — й монтекківську, й капулеттівську. Чи бодай одну з них. Але можна дивитися, й не знаючи жодної. Адже п"єса й без того усім відома, а вистава за нею побудована як балет, пантоміма чи сценічний перфоменс. Такий собі показовий виступ добре зіграної спортивної команди.

Ми познайомилися з Катріною в Едмонтоні. Доля закинула її туди з химерним театральним проектом і ватагою молодих акторів. Не знаючи мови одне одного, вони сяк-так давали собі раду ламаною англійською. Для канадських гастролей, щоправда, наші актори замінили російський текст українським. Бо й справді, де ще на світі можна знайти глядача, який це оцінить?! Не в Києві ж!

У Києві мене задовбали запитаннями про мову

— У Києві, — каже Катріна, — мене задовбали цими запитаннями про мову! А ще питали, чи ми навмисне назвали Джульєтту Юлією!.. І ніхто не помітив найголовнішого — що в мене немає батальних сцен. Актори фехтують променями ліхтарів, або наїжачуються ніжками стільців, або…

— Цікаво, — сказав я.

— Що тобі цікаво?

— Чи ти навмисне обрала для нашої Юлі партнером актора-ґея?

— Якісь ви усі там схиблені, — сказала Катріна.

— Ви теж, — відказав я. — Просто батальні сцени у вас — інакші.

×